Читать онлайн книгу "1984. Ми"

1984. Ми
Yevgeny Ivanovich Zamyatin

George Orwell


Два найвiдомiших, культових романи-антиутопii в однiй книзi. «1984» – антиутопiя англiйського письменника Джорджа Орвелла. Є найвiдомiшою i найцитованiшою антиутопiею у лiтературi. Сьогоднi полiтичнi елiти, транснацiональнi корпорацii, пропагандистськi медiа i соцiальнi мережi нiби взяли на озброення фантастичнi знахiдки Джорджа Орвелла: «Великий брат стежить за тобою», «Свобода – це рабство», «Мир – це вiйна». Роман розповiдае iсторiю Вiнстона Смiта i його деградацii пiд впливом тоталiтарноi держави, в якiй вiн живе. «Ми» – захоплюючий роман-антиутопiя талановитого письменника i публiциста Євгенiя Івановича Замятiна (1884–1937). Час дii – далеке майбутне. Суспiльство живе в умовах тотального контролю, замiсть iмен людям дають номернi знаки, будь-якi почуття – пiд забороною. Але в цьому суспiльствi зароджуеться революцiйний рух, який хоче повернути попередне, справжне життя.





Джордж Орвелл. Евген Замятiн

1984. Ми





1984





Частина перша





Роздiл 1


Був ясний холодний квiтневий день, годинник показував рiвно тринадцять нуль-нуль. Вiнстон Смiт, занурившись у комiр свого пальто так, що пiдборiддя майже торкалося грудей, поспiшав якнайшвидше врятуватися вiд мерзенного колючого вiтру, тому хутко прослизнув скрiзь склянi дверi багатоповерхового житлового будинку «Перемога», але, як виявилось, недостатньо швидко, бо вихор зернистого пилу все ж увiрвався до примiщення разом iз ним.

У пiд'iздi смердiло вареною капустою i старими килимками. На стiнi висiв кольоровий плакат, явно завеликий для такого примiщення. З плакату на нього пильно дивилося величезне, завширшки з метр, обличчя чоловiка рокiв сорока п'яти, з густими чорними вусами, жорстке, але у цiй суворостi була якась своя краса. Вiнстон одразу попрямував до сходiв. Викликати лiфт було марно. Навiть у кращi часи вiн рiдко працював, а зараз електрику почали взагалi вiдключати у денний час. Це було частиною кампанii по економii для пiдготовки до Тижня ненавистi. До квартири треба було подолати цiлих сiм прольотiв. Вiнстону було тридцять дев'ять рокiв i його варикозна виразка над правою щиколоткою знову нагадала про себе, тому вiн йшов повiльно, кiлька разiв зупиняючись, щоб трохи перепочити. На кожному поверсi навпроти шахти лiфта зi стiни на нього витрiщалося те саме величезне обличчя з плакату. Це була одна з тих iлюстрацiй, де, здаеться, що з якого боку не глянь, очi завжди стежать за тобою. Великими лiтерами на плакатi було написано: «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ».

У квартирi розмiрений оксамитовий голос зачитував зведення з якимись цифрами, якi мали вiдношення до виробництва чавуну. Голос лунав з продовгуватоi металевоi пластини, схожоi на затемнене дзеркало, яка була вбудована у стiну з правого боку вiд входу. Вiнстон покрутив перемикач, i голос став тихiше, хоча слова все ще було чутно досить розбiрливо. Цей апарат (вiн називався телеекран) можна було зробити темнiше або тихiше, але повнiстю вимикати було заборонено. Вiнстон пiдiйшов до вiкна: це був невисокий худорлявий чоловiк, чия квола статура ще бiльше пiдкреслювалася синiм мiшкуватим комбiнезоном, який був обов'язковою унiформою всiх партiйцiв. Волосся у нього було зовсiм свiтле, а шкiра на його рум'яному вiд природи обличчi лущилася через жорстке мило, тупi леза у бритвi i нещодавню сувору зиму.

Навiть через закрите вiкно вiн вiдчував холод, яким був оповитий свiт зовнi. На вулицi невеликi пориви вiтру пiдiймали вихори пилу та рваний папiр, i хоча свiтило сонце, а небо було яскраво-блакитним, здавалося, все було позбавлене кольору, крiм розвiшаних усюди плакатiв. Портрет з чорними вусами зверхньо спостерiгав з усiх бокiв. Один з плакатiв висiв прямо навпроти його будинку. «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ», – говорив напис на ньому, а темнi очi дивилися прямiсiнько в очi Вiнстона. Внизу бiля тротуару висiв iнший плакат, щоправда, один з його куточкiв вiдклеiвся, i вiн трiпотiв на вiтру, то ховаючи, то показуючи едине слово «АНГСОЦ». Десь далеко мiж дахами пролетiв гвинтокрил, на мить вiн завис у повiтрi, немов трупна муха, а потiм знову полетiв геть. Це був полiцейський патруль, який заглядав людям у вiкна. Однак патрулi не мали значення. Полiцiя Думок – от кого насправдi треба було боятися.

За спиною Вiнстона голос з телеекрану все ще базiкав щось про чавун i перевиконання дев'ятого трирiчного плану. Телеекран працював одночасно i на прийом, i на передачу сигналу. Вiн вловлював кожне слово, яке було вимовлене голоснiше, нiж пошепки, бiльш того, поки Вiнстон залишався у полi зору металевоi пластини, його можна було не тiльки чути, але й бачити. Звичайно, не було нiякого способу дiзнатися, чи спостерiгають за тобою у даний момент. Як часто i за яким принципом Полiцiя Думок пiдключаеться до якогось конкретного телеекрану, можна було лише здогадуватися. Можливо, вони взагалi цiлодобово стежать за всiма. Але у будь-якому випадку точно можна було сказати одне – вони могли пiдключитися до вашоi лiнii коли завгодно. Доводилося жити з постiйним усвiдомленням того – i це вже було не просто звичним вiдчуття, а скорiше iнстинктом – що кожен твiй звук чують, а кожен рух уважно вiдстежують (якщо тiльки ти не знаходишся у повнiй темрявi).

Вiнстон намагався завжди стояти до телеекрану спиною. Так було безпечнiше, хоча вiн чудово розумiв, що навiть спина може його видати. За кiлометр вiд його будинку знаходилося Мiнiстерство Правди, де вiн, власне, i працював. Це була величезна бiла будiвля, яка височiла над похмурим мiським пейзажем. «І це, – подумав вiн з огидою, – це Лондон, головне мiсто Злiтноi смуги № 1, яка е третьою за кiлькiстю населення провiнцiею Океанii». Вiн спробував згадати своi дитячi роки, адже цi спогади мали пiдказати йому, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди тут були цi обшарпанi будинки дев'ятнадцятого столiття, стiни яких були пiдпертi дерев'яними балками, вiкна заклеенi листами картону, дахи залатанi iржавим гофрованим залiзом, а паркани поламанi, кривi та хилилися, здавалося, у всi боки одразу? А цi розбомбленi пустирi, де у повiтрi кружляв бiлий пил, а купи щебеню та битоi цегли, якi вже поросли бур'яном; пустирi, де утворилися цiлi колонii убогих дерев'яних трущоб? Але вiн не мiг нiчого згадати, хоч би як сильно не намагався: вiд його дитинства не залишилося нiчого, крiм кiлькох коротких фрагментiв, якi яскраво спалахували у його головi, але не мали нi фону, нi контексту, тому здебiльшого вiн абсолютно не розумiв, що вони означали.

Будiвля Мiнiстерства Правди, або Мiнiправда на новомовi (новомова була офiцiйною мовою Океанii) разюче вiдрiзнялася вiд iнших лондонських споруд. Це була величезна пiрамiдальна будiвля з полiрованого бiлого бетону, яка пiдiймалася, тераса за терасою, на триста метрiв вгору. З того мiсця, де стояв Вiнстон, можна було прочитати викарбуванi на фасадi три основних гасла Партii:


ВІЙНА – ЦЕ МИР


СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО


НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Говорили, що у Мiнiстерствi правди три тисячi кiмнат над землею i стiльки ж пiд землею. У рiзних районах Лондона розмiстилися ще три будiвлi аналогiчного типу та розмiру. Вони настiльки видiлялися з мiського пейзажу, що з даху житлового будинку «Перемога» можна було побачити вiдразу iх усi. Це були будiвлi чотирьох мiнiстерств, якi i складали весь керiвний апарат Океанii. Мiнiстерство правди займалося новинами, розвагами, освiтою та образотворчим мистецтвом. Мiнiстерство миру займалося вiйною. Мiнiстерство любовi пiдтримувало закон i порядок. А Мiнiстерство достатку вiдповiдало за економiку. Їх назви на новомовi звучали так: Мiнiправда, Мiнiмир, Мiнiлюб i Мiнiдост.

Мiнiстерство любовi особливо лякало своiм виглядом. У його будiвлi не було жодного вiкна. Вiнстон нiколи не був у Мiнiстерствi любовi, навiть не пiдходив до нього ближче, нiж на пiвкiлометра. Це було мiсце, куди можна було увiйти тiльки у службових справах, i то лише через лабiринт загороджень з колючого дроту, сталевих дверей i прихованих кулеметних гнiзд. На вулицях, якi вели до його зовнiшньоi огороди, чергували здорованi-охоронцi у чорнiй формi, озброенi складними кийками.

Вiнстон рiзко повернувся. Вiн миттево надав своему обличчю вираз тихого оптимiзму, адже саме такий вираз обличчя доцiльно було робити, дивлячись на телеекран. Вiн спокiйно пройшов до крихiтноi кухнi. Пiшовши з Мiнiстерства у цей час, вiн пожертвував своiм обiдом у iдальнi, при цьому вiн чудово знав, що на кухнi у нього не було нiчого, крiм шматка темного хлiба, який потрiбно було приберегти для снiданку. Вiн взяв з полицi пляшку з безбарвною рiдиною, на якiй була наклеена бiла етикетка з написом «Джин Перемога». Нiздрi залоскотав рiзкий синтетичний запах. Вiнстон налив майже повну чашку, зiбрався з духом i проковтнув напiй, немов лiки.

Миттево його обличчя почервонiло, а з очей потекли сльози. Рiдина була наче та азотна кислота, i вже пiсля першого ковтка виникало вiдчуття, що тебе б'ють по головi гумовим кийком. Але печiння майже вiдразу зникало, i свiт виглядав вже не так паскудно. Вiн вийняв з кишенi зiм'яту пачку з написом «Сигарети Перемога», дiстав цигарку, але з необережностi взяв ii вертикально, тому весь тютюн висипався на пiдлогу. З наступною вiн впорався краще. Вiн повернувся назад до вiтальнi та сiв за маленький столик злiва вiд телеекрану. З шухляди столу вiн дiстав перову ручку, пляшечку з чорнилами та товсту записну книжку з червоним корiнцем i обкладинкою з мармуровим вiзерунком.

Телеекран у його вiтальнi висiв чомусь не так, як у всiх. Замiсть того, щоб розмiщуватися, як зазвичай, у торцевiй стiнi, щоб охоплювати всю кiмнату, вiн був вбудований у стiну навпроти вiкна. Збоку вiд нього була невелика нiша, в якiй i сидiв зараз Вiнстон. Коли будувався цей будинок, вона, ймовiрно, призначалася для книжкового стелажу. Втискаючись у цю нiшу, Вiнстон мiг залишатися поза зоною видимостi телеекрану. Його, звичайно, було чутно, але поки вiн залишався у своему нинiшньому положеннi, видно його не було, i це головне. Таке незвичайне планування кiмнати частково й спонукало його до того, що вiн збирався зараз зробити.

Але також на це його надихнув записник, який вiн щойно дiстав з шухляди. Це був надзвичайно красивий записник. Трохи пожовклi вiд вiку сторiнки були зробленi з щiльного гладенького паперу, який не виробляли вже принаймнi рокiв сорок. Але Вiнстон припускав, що цей записник був набагато старшим. Вiн побачив його у вiтринi маленькоi крамнички з усiляким старим барахлом у бiдному кварталi (в якому саме вiн вже й не пам'ятав), i одразу ж ним опанувало непереборне бажання заволодiти цiею рiччю. Взагалi, члени Партii не повиннi були ходити за покупками до таких магазинiв (iх називали «точки вiльноi торгiвлi»), але цього правила не дотримувалися занадто строго, тому що в таких магазинах були рiзнi товари, такi як шнурки та леза для голiння, якi не можна було бiльше нiде дiстати. Вiнстон швидко оглянув вулицю, а потiм прослизнув усередину i купив цей блокнот за два долари п'ятдесят центiв. У той момент вiн навiть не розумiв, навiщо вiн йому потрiбен. З деяким почуттям провини вiн вiднiс його додому у своему портфелi. Навiть якщо вiн там нiчого не напише, вже те, що вiн володiе такою рiччю, компрометувало його.

Зараз вiн збирався вiдкрити цей записник. Не те щоб це було протизаконно (нiчого не було протизаконним, оскiльки законiв як таких бiльше просто не iснувало), але якби його хтось застукав за цим заняттям, покаранням звичайно ж була б смерть або, як мiнiмум, двадцять п'ять рокiв у виправному таборi. Вiнстон вiдковиряв з кiнчика пера заводське мастило. Перо було архаiчним iнструментом, i зараз рiдко використовувалось навiть для пiдписання документiв. Вiн теж купив його потайки, не змiг втриматися, бо йому здалося, що такий гарний кремовий папiр був вартий того, щоб на ньому писали справжнiм пером, а не дряпали гострим хiмiчним олiвцем. Насправдi Вiнстон не звик писати вiд руки. Крiм дуже коротких замiток, вiн зазвичай все надиктовував, що, звичайно, було неможливо в данiй ситуацii. Вiн занурив перо у чорнило i на мить завмер. Усерединi нього все здригнулося. Торкнутися паперу ручкою було вирiшальним кроком. Маленькими кострубатими лiтерами вiн написав:

«4 квiтня 1984 р.»…

Вiн вiдхилився. Його охопило почуття повноi безпорадностi. По-перше, вiн не був точно впевнений, що зараз 1984 рiк. Швидше за все, рiк був все ж правильний, оскiльки вiн був цiлком упевнений, що йому тридцять дев'ять рокiв, i народився вiн ймовiрно у 1944 або 1945 роцi. В нашi днi неможливо було точно визначити дату, завжди була ймовiрнiсть помилитися на рiк чи два.

Та й взагалi, для кого, власне, вiн пише цей щоденник? Послання майбутнiм поколiнням? Його думки на мить закрутилися навколо сумнiвноi дати на сторiнцi, а потiм вiн згадав слово з новомови – «дводумство». У цей момент вiн вперше усвiдомив масштаби того, що зараз збирався зробити. Яке ще послання майбутнiм поколiнням? Це було неможливо за своею природою. Або майбутне буде таке саме як сьогодення, i у цьому випадку до нього нiхто не буде дослухатися, або воно буде вiдрiзнятися вiд того, що коiться зараз, i тодi його писанина буде безглуздою i нiкому не потрiбною.

Деякий час вiн сидiв, тупо витрiщаючись на кремовий папiр. Його ступор перервала рiзка вiйськова музика, що зазвучала з телеекрану. Навiть дивно, що зараз вiн не просто втратив здатнiсть висловлювати своi думки, але навiть забув, що вiн взагалi мав намiр написати. Кiлька тижнiв вiн готувався до цього моменту, i йому нiколи не спадало на думку, що йому знадобиться ще щось, крiм смiливостi. Саме написання здавалося легким. Все, що йому потрiбно було зробити, це перенести на папiр нескiнченний монолог, який крутився в його головi буквально роками. Але у цей момент весь його словниковий запас вичерпався. Бiльше того, у нього почала нестерпно свербiти варикозна виразка. Вiн не наважувався почухати ii, тому що пiсля цього вона завжди запалювалась. Секунди цокали, а думки Вiнстона були зосередженi лише на порожнiй сторiнцi перед ним, свербiннi шкiри над щиколоткою, гучному вiйськовому маршi, який лунав з динамiку, та легкому сп'янiннi, викликаному джином.

І тут раптово вiн почав щось швидко записувати, напевно, навiть не до кiнця усвiдомлюючи, що саме вiн писав. Його невеликий, трохи дитячий почерк стрибав то догори, то донизу по сторiнцi, спершу вiн забував лише про великi лiтери, а потiм i про роздiловi знаки:

«4 квiтня 1984 року. Вчора ввечерi ходив у кiно. Показують там лише вiйськовi фiльми. Один був дуже непоганий – про бiженцiв на борту корабля, який бомбили десь у Середземному морi. Глядачiв дуже потiшили кадри, на яких товстун намагаеться врятуватися, стрибае у воду i пливе, але його переслiдуе гвинтокрил: спочатку вiн борсаеться у водi, як морська свиня, потiм гвинтокрил бере його на прицiл, i ось кулi пролiтають крiзь нього, наче тi макарони через друшляк, а море навколо нього стае рожевим вiд кровi, вiн швидко тоне, а вода проходить через дiрки вiд куль в його тiлi. Публiка просто ревiла вiд захвату i дико реготала, коли вiн тонув. Потiм на екранi з'явилася рятувальна шлюпка з дiтьми, а над нею також кружляв гвинтокрил. у шлюпцi була жiнка середнiх рокiв, можливо вона була еврейкою, вона сидiла спереду човна з маленьким хлопчиком рокiв трьох на руках. цей хлопчик кричав вiд переляку i ховав голову мiж ii грудей, немов намагався сховатися вiд небезпеки прямо у нiй, а жiнка обiймала та втiшала його, i весь час прикривала його своiм тiлом, хоча сама посинiла вiд переляку. можливо, вона наiвно вважала, що ii руки можуть захистити його вiд куль. потiм гвинтокрил скинув 20-кiлограмову бомбу прямо на них, i човен розлетiвся на друзки. потiм з'явився чудовий кадр, який показував, як дитяча рука злiтае прямо у повiтря, мабуть, на гвинтокрилi була встановлена камера, щоб стежити за тим, що вiдбуваеться. з партiйних мiсць пролунав шквал оплескiв, але жiнка, яка сидiла в частинi залi, яка була призначена для пролетарiату, раптом почала пiднiмати шум i кричати що не можна показувати таке при дiтях але вони ж це не прямо при дiтях а потiм прийшла полiцiя i вигнала ii з кiнотеатру я не думаю що з нею щось трапилося адже нiкому немае дiла до того що говорять цi проли типова реакцiя пролiв вони нiколи…»

Вiнстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Вiн не знав, що змусило його вилити на папiр цей потiк словесного бруду. Але цiкаво було те, що поки вiн робив це, в його головi спалахнула зовсiм iнше картина, причому настiльки яскраво, що йому здалося, що вiн навiть зможе ii описати. Тепер вiн зрозумiв, що саме цей iнцидент i змусив його поспiшно втекти додому i почати писати щоденник вже сьогоднi.

Сам iнцидент стався цього ранку в Мiнiстерствi, якщо звичайно щось настiльки туманне i незрозумiле можна назвати «iнцидентом». Було близько одинадцятоi години ранку, i у Вiддiлi Документацii, де працював Вiнстон, спiвробiтники якраз витягали стiльцi зi своiх кабiнок i розставляли iх у центрi зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненавистi». Вiнстон якраз займав свое мiсце в одному з середнiх рядiв, коли до кiмнати несподiвано увiйшли двое людей, яких вiн знав в обличчя, але нiколи з ними не розмовляв. Першою увiйшла дiвчина, яку вiн часто зустрiчав у коридорах Мiнiстерства. Вiн не знав ii iменi, але знав, що вона працюе у Вiддiлi Художньоi лiтератури. Оскiльки Вiнстон iнодi бачив ii з забрудненими мастилом руками i гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технiчну роботу з обслуговування машин для написання романiв. Це була впевнена у собi дiвчина рокiв двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодiжноi антисексуальноi лiги, туго огортав лiнiю талii ii партiйного комбiнезона, наче навмисно пiдкреслюючи спокусливi форми ii стегон. Вiнстону вона не сподобалася ще з найпершоi iх зустрiчi. І вiн знав чому. Вона всiм своiм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всiх цих партiйних збiговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходiв, а також загальноi благонадiйностi i стерильностi думок. Вiн не любив майже всiх жiнок, особливо молодих i гарненьких. Тому що саме жiнки, i в першу чергу молодi, були найбiльш фанатичними прихильниками партiйних iдеалiв, голоснiше за всiх вигукували гасла, шпигували за iншими в надii виявити i здати Полiцii Думок тих, хто мислив iнакше. Але саме ця дiвчина здавалася йому бiльш небезпечною, нiж бiльшiсть iнших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорi, вона скоса зиркнула на нього, i цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дiрку i на мить наповнив його чорним жахом. Йому навiть спало на думку, що вона могла бути агентом Полiцii Думок, хоча це i дуже малоймовiрно. Проте його охоплювало почуття занепокоення, змiшане з острахом i ворожiстю щоразу як вона була десь поруч.

Вiдразу за нею увiйшов О'Брайан, член Внутрiшньоi Партii, який займав настiльки важливу та високу посаду, що Вiнстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кiмнатi запанувала тиша, коли група людей, яка зiбралася навколо стiльцiв, побачила, що до них наближаеться чорний комбiнезон партiйноi верхiвки. О'Брайан був великим, мiцним чоловiком з товстою шиею i жорстоким обличчям, хоча iнодi вiн все ж посмiхався (якi думки ховалися за тiею посмiшкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грiзну зовнiшнiсть, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носi, це було досить мило i якимось дивним чином обеззброювало спiврозмовника, адже це надавало зовнiшностi цього насупленого чоловiка якусь iнтелiгентнiсть i витонченiсть. Цей його жест робив його схожим на дворянина вiсiмнадцятого столiття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категорiями). Вiнстон бачив О'Брайана близько з десяток разiв за майже стiльки ж рокiв. Щось у ньому притягувало Вiнстона, i не лише тому, що вiн був заiнтригований контрастом мiж чемними манерами i його борцiвською статурою. Скорiше за все це було якесь таемне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стiльки на вiрi, скiльки на надii, що полiтична ортодоксальнiсть О'Брайана не була iдеальною. Щось у його обличчi неухильно наштовхувало на такi думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партiйну неблагонадiйнiсть, а просто високий iнтелект. Але в будь-якому випадку вiн виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран i поговорити вiч-на-вiч. Вiнстон нiколи не намагався перевiрити це свое припущення, та й правду кажучи, не було нiякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свiй наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, i, вочевидь, вирiшив затриматись у Вiддiлi Документацii, поки не закiнчиться двохвилинка ненавистi. Вiн зайняв мiсце в одному ряду з Вiнстоном, сiвши через пару стiльцiв вiд нього. Мiж ними сiла невисока свiтловолоса жiнка, яка працювала у сусiднiй з Вiнстоном кабiнцi. Вiдразу за ним сiла темноволоса дiвчина з червоним поясом.

І ось вже через мить з великого телеекрану у кiнцi кiмнати вирвався жахливий скрегiт, наче працював якийсь незмазанний iржавий механiзм. Це був шум, вiд якого зводило зуби i волосся на потилицi ставало дибки. Двохвилинка Ненавистi розпочалася.

Як завжди, на екранi промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннiшого та найпiдступнiшого ворога народу. Де-не-де пролунало шипiння. Маленька рудоволоса жiнка скрикнула у поривi страху та вiдрази. Гольдштейн був бунтiвником i зрадником, який колись давно (скiльки часу назад нiхто не пам'ятав) був одним з лiдерiв Партii, майже на рiвнi самого Старшого Брата, а потiм почав вести контрреволюцiйну дiяльнiсть, через що був засуджений на смерть, проте якимось таемничим чином втiк i з тих пiр десь переховуеться. Програми двохвилинок ненавистi змiнювалися кожного дня, але у кожнiй з них Гольдштейн був головним персонажем. Вiн був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партii. Усi злочини проти Партii, всi зради, саботажi, ересь та iнакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що вiн все ще живий i виношуе своi пiдступнi плани: можливо, десь за морем, пiд захистом своiх iноземних замовникiв, а можливо – як перiодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самiй Океанii.

Дiафрагма Вiнстона стиснулася у спазмi. Вiн нiколи не мiг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючоi сумiшi емоцiй. Це було худорляве еврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся i маленькою борiдкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоiсь старечоi дуростi, i цей його довгий тонкий нiс, на кiнчику якого якимось незрозумiлим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вiвцi, i голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партii – атаку настiльки перебiльшену i спотворену, що навiть дитинi було б зрозумiло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподiбну, щоб посiяти у комусь не настiльки кмiтливому, як вiн, зерно сумнiву i наповнити голову бiдолахи тривожними думками. Вiн ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партii, вимагав негайного укладення миру з Євразiею, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зiбрань, свободу думки, викрикував, що справжня iдея революцii була спотворена – i все це лунало у такiй стрiмкiй манерi, яка була свого роду пародiею на звичний стиль партiйних ораторiв, i навiть мiстила слова новомови. Насправдi вона мiстила навiть бiльше слiв новомови, нiж зазвичай використовував будь-який член Партii у повсякденному життi. І весь цей час, щоб у глядачiв не виникало нiяких сумнiвiв щодо реальноi загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекранi марширували нескiнченнi колони евразiйськоi армii – шеренги мiцних абсолютно однакових чоловiкiв з невиразними азiатськими обличчями. Приглушений ритмiчний тупiт солдатських чобiт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.

Не минуло й тридцяти секунд з початку двохвилинки ненавистi, а половина присутнiх у кiмнатi людей кричала в неконтрольованому поривi лютi й ненавистi. Самовдоволене овече обличчя на екранi i жахлива мiць евразiйськоi армii, що стояла за ним, були нестерпними. Крiм того, вид або навiть думка про Гольдштейна автоматично викликали страх i гнiв. Вiн був об'ектом навiть бiльш постiйноi ненавистi, нiж Євразiя та Остазiя, оскiльки, коли Океанiя перебувала у станi вiйни з однiею з цих держав, вона зазвичай перебувала у станi миру з iншого. Але що було дивно, то це те, що хоча Гольдштейна всi ненавидiли та зневажали, а його теорii щодня спростовувалися, розбивалися вщент i висмiювалися як повна нiсенiтниця та дурня (адже це i була повна нiсенiтниця i дурня) на зборах i телеекранах, в газетах i книгах, його вплив, здавалося, нiколи не зменшувався. Завжди були новi зрадники, якi велися на його теревенi. Не було i дня, щоб Полiцiя Думок не викривала шпигунiв i саботажникiв, якi дiяли пiд його керiвництвом. Вiн був командиром величезноi тiньовоi армii, пiдпiльноi мережi змовникiв, цiллю яких було повалення державного ладу Океанii. Говорили, що його органiзацiя називаеться «Братство». А ще люди шепотiлися про те, що iснуе якась жахлива книга, збiрник всiх ересей, автором якоi був сам Гольдштейн i яку вiн таемно поширював. Ця книга не мала назви. Люди називали ii просто Книгою. Але все це були лише примарнi чутки. Нi про Братство, нi про Книгу вголос не згадував нi один член Партii.

На другiй хвилинi ненависть досягла свого апогею. Люди стрибали i кричали у весь голос, намагаючись заглушити ненависний гольдштейнiвський голос, який лунав з екрану. Маленька рудоволоса жiнка аж палала ненавистю, вона жадiбно хапала ротом повiтря, немов риба, викинута на берег. Навiть грiзне обличчя О'Брайана почервонiло. Вiн сидiв на своему стiльцi дуже прямо, його потужна грудина здималася i тремтiла так, наче вiн стояв перед натиском потужноi хвилi. Чорнява дiвчина позаду Вiнстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», i тут раптом вона взяла важкий словник новомови i жбурнула його в екран. Вiн потрапив Гольдштейну в нiс i вiдскочив вiд нього. Гидкий голос невблаганно продовжував свою балаканину. У якийсь момент Вiнстон зрозумiв, що i сам кричить разом з iншими i сильно б'е п'ятою по стiльцю. Жах двохвилинок ненавистi був не в тому, що людина була змушена грати роль, а в тому, що, хоч-не-хоч, ти приеднаешся до цього шаленства i воно накрие тебе з головою. Тридцять секунд, i ти вже не грав роль, не прикидався, тебе охоплював жахливий страх i мстивiсть, бажання вбивати, катувати, розбивати обличчя кувалдою. І ця жахлива енергетика, здавалося, протiкала через всю аудиторiю, як електричний струм, перетворюючи обличчя людей на божевiльнi гримаси. І все ж лють, яку кожен вiдчував, була абстрактною, не спрямованою на щось конкретне, i ii можна було переключити з одного об'екта на iнший, як полум'я паяльноi лампи. Таким чином, в якийсь момент ненависть Вiнстона була направлена зовсiм не на Гольдштейна, а, навпаки, на Старшого Брата, Партiю та Полiцiю Думок. У такi моменти його серце тягнулося до самотнього, ненависного усiма еретика на екранi, единого хранителя iстини та здорового глузду в цьому свiтi тотальноi брехнi. І тим не менше вже наступноi митi вiн кричав у едностi з оточуючими його людьми, i все, що було сказано про Гольдштейна, тепер здавалося йому правдою. У цi моменти його прихована огида до Старшого Брата змiнювалась обожнюванням, i Старший Брат, цей непереможний, безстрашний захисник, височiв i стояв, наче скеля, проти азiатських ворожих орд. А Гольдштейн, незважаючи на свою iзоляцiю вiд цивiлiзованого суспiльства, безпораднiсть та й взагалi загальний сумнiв у самому його iснуваннi, здавався якимось зловiсним чарiвником, здатним лише силою свого голосу зруйнувати все те, що так дбайливо створила Партiя для своiх громадян.

Інодi навiть можна було перенаправити ненависть на когось свiдомо. Раптово, з неймовiрним зусиллям, як коли у кошмарi намагаешся вiдiрвати голову вiд подушки, Вiнстону вдалося перенести свою ненависть з обличчя на екранi на темноволосу дiвчину позаду нього. Яскравi красивi галюцинацii промайнули в його головi. Вiн забивае ii до смертi гумовим кийком. Вiн прив'язуе ii оголену до стовпа i стрiляе в неi стрiлами, як святий Себастьян. Вiн гвалтуе ii i перерiзае iй горло в момент найвищого екстазу. Бiльш того, навiть краще, нiж ранiше, вiн усвiдомив, чому ненавидить ii. Вiн ненавидiв ii, тому що вона була молодою, красивою i при цьому ii абсолютно не цiкавив секс та сексуальнiсть як така; тому що вiн хотiв спати з нею, але знав, що цього нiколи не станеться, адже навколо ii тонкоi гнучкоi талii, яка, здавалося, так i просила обiйняти ii, був обмотаний ненависний червоний пояс – агресивний символ цнотливостi.

Ненависть досягла апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжне бекання вiвцi, i навiть на мить обличчя його перетворилося на овече. Потiм овеча морда розчинилася у фiгурi евразiйського солдата, величезного i жахливого. Здавалося, що вiн зi своiм страшним автоматом зараз вистрибне з екрану прямо на глядачiв. Кiлька людей, якi сидiли в переднiх рядах злякано здригалися i ухилялися. Але вже наступноi митi, викликавши у всiх глибокий видих полегшення, ворожа фiгура розчинилася, i iй на змiну прийшло обличчя Старшого Брата, чорнявого, чорновусого, повного сили i якогось таемничого спокою. Обличчя його ставало все бiльшим, воно заповнило собою майже весь екран. Проте нiхто вже не слухав, що говорив Старший Брат. Це були всього лише кiлька слiв пiдбадьорення, якi зазвичай вигукують у розпалi битви, ви не сприймаете iх окремо одне вiд одного, але вони вселяють впевненiсть самим фактом iх проголошення. Потiм обличчя Старшого Брата знову зникло, i замiсть нього жирним шрифтом на екранi з'явилися три гасла Партii:


ВІЙНА – ЦЕ МИР


СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО


НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата не зникло повнiстю, його обриси ще залишалися на екранi протягом декiлькох секунд i були наче фоном для цих гасел. Його образ буквально врiзався в свiдомiсть i стояв перед очима. Маленька рудоволоса жiнка кинулася вперед, перестрибуючи через спинку стiльця, що стояв перед нею. З тремтiнням у голосi вона бурмотiла щось схоже на «Мiй Спаситель!» i тягнула руки до екрану. Потiм вона закрила обличчя руками. Я зрозумiв, що вона промовляе щось на зразок молитви.

У цей момент всi почали повiльно i ритмiчно скандувати: «С-Б! С-Б!» – знову i знову, дуже повiльно, з довгою паузою мiж «С» i «Б» – таке похмуре бурмотiння, в якому було щось дикунське, i на тлi всього цього, здавалося, що чуеш тупiт босих нiг i ритмiчнi удари тамтамiв. Все це тривало секунд тридцять. Такий повiльний гiпнотичний спiв можна було часто почути в моменти емоцiйного пiку. Це був свого роду гiмн, така собi ода мудростi та величi Старшого Брата, але це був скорiше акт самонавiювання, навмисне придушення свiдомостi за допомогою ритмiчного шуму. Всерединi у Вiнстона все застигло. На двохвилинках ненавистi йому нiколи не вдавалося протистояти загальному емоцiйному пориву i вiн скаженiв разом з усiма, але це нелюдське «С-Б!.. С-Б!» завжди вселяло в нього жах. Звичайно, вiн спiвав разом з iншими, iнакше було неможливо. Приховувати своi почуття, контролювати свое обличчя, робити те, що роблять всi iншi, було iнстинктивною реакцiею. Але були моменти, якi тривали кiлька секунд, не бiльше, коли навiть не стiльки вираз обличчя, а просто швидкоплинний погляд мiг видати його. І саме в цей момент вiдбулася знаменна подiя – якщо, звичайно, вона взагалi вiдбулася.

На мить вiн зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Вiн зняв окуляри i своiм характерним жестом збирався натягнути iх собi назад на носа. Їх погляди зустрiлися менш нiж на секунду, але Вiнстон знав – о так, вiн знав! – що О'Брайан думав про те саме, що i вiн сам. Помилки бути не могло. Наче iх розуми вiдкрилися, i думки iх ринули назустрiч одна однiй через iхнi очi. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти вiдчуваеш. Я знаю все про твое презирство, твою ненависть, твою вiдразу. Але не хвилюйся, я на твоему боцi!» А потiм цей проблиск зник, i обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як i у всiх.

Ось i весь iнцидент. Вiнстон уже й не знав, чи було це насправдi чи йому лише привидiлося. Подiбнi «iнциденти» нiколи не мали продовження. Все, що вони робили – це пiдтримували в ньому вiру або надiю, що iншi теж (а не тiльки вiн сам) е ворогами Партii. Можливо, чутки про масштабнi пiдпiльнi змови все ж були правдою, можливо, Братство дiйсно iснувало! З огляду на нескiнченнi арешти, зiзнання та страти, неможливо було непохитно вiрити, що Братство – це просто мiф. Інодi вiн вiрив у це, iнодi нi. Не було нiяких доказiв, тiльки такi ось швидкоплиннi проблиски, якi могли означати що завгодно або не означати абсолютно нiчого, обривки пiдслуханоi розмови, ледве помiтнi каракулi на стiнах туалету. Інодi навiть легкий рух руки, коли двое незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таемним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розiгралася уява. Вiн повернувся до своеi кабiнки. Бiльше на О'Брайана вiн не дивився. Ідея дати якесь продовження iх короткочасному зоровому контакту перiодично спадала йому на думку. Це було б неймовiрно небезпечно, навiть якщо б вiн знав, як це зробити. На секунду вони обмiнялися з О'Брайаном двозначними поглядами, i на цьому був кiнець iсторii. Але навiть це було для Вiнстона пам'ятною подiею в тiй нестерпнiй самотностi, в якiй йому доводилося жити.

Вiнстон повернувся до реальностi i випростався. Вiн вiдригнув – це джин нагадав про себе зi шлунка.

Його очi знову зосередилися на сторiнцi. Вiн помiтив, що поки вiн безпорадно дрейфував у своiх роздумах, вiн теж писав, нiби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як ранiше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…



ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА


Знову i знову. Вiн списав вже половину сторiнки.

Його охопила панiка. Це було абсурдом, оскiльки написання цих конкретних слiв було не бiльш небезпечним, нiж iдея вiдкрити цей триклятий записник i почати вести щоденник, але на мить у нього виникла спокуса вирвати списанi сторiнки i повнiстю вiдмовитися вiд всiеi цiеi затii.

Але вiн цього не зробив, тому що знав, що це марно. Писав вiн «Геть Старшого брата» чи нi, вже не мало значення. Чи буде вiн продовжувати вести щоденник або припинить, теж не мало значення. Полiцiя Думок все одно дiзнаеться та прийде за ним. Навiть якби вiн не доторкнувся пером до паперу, це не мало б значення, бо вiн уже скоiв серйозний злочин. Це називалося «думкозлочин». Розумовий злочин неможливо було вiчно приховувати. Ви можете успiшно ухилятися певний час, навiть протягом багатьох рокiв, але рано чи пiзно вони обов'язково вас пiймають.

Це завжди було вночi – арешти незмiнно вiдбувалися вночi. Вас раптово виривали зi сну, груба рука трясла ваше плече, в очi било яскраве свiтло, а навколо вашого лiжка стояли люди, дивлячись на вас своiми кам'яними обличчями. Здебiльшого не було нi суду, нi навiть повiдомлення про арешт. Люди просто зникали, завжди вночi. Ваше iм'я просто видалялося з реестрiв разом з усiма записами про те, що ви коли-небудь робили. Вас просто стирали з реальностi, ваше iснування в один момент видалялося, а потiм просто забувалося. Вас скасовували, знищували, або, як було прийнято говорити – випаровували.

На мить Вiнстона охопила якась iстерiя. Вiн почав писати квапливими неохайними карлючками:

«Вони будуть стрiляти в мене, мене не хвилюе, що вони будуть стрiляти менi у потилицю менi все одно геть старшого брата вони завжди стрiляють тобi у потилицю менi плювати геть старшого брата».

Вiнстон вiдкинувся на спинку стiльця, йому навiть було трохи соромно за самого себе. Вiн вiдклав ручку. Наступноi митi вiн рiзко здригнувся. У дверi постукали.

Ось воно, почалося! Вiн сидiв нерухомо, як миша, плекаючи марну надiю, що хто б це не був, вiн пiде пiсля першоi спроби. Але нi, стукiт повторився. Найгiрше буде вiдтягувати цю справу. Його серце калатало, як барабан, але обличчя через вкорiнену звичку, ймовiрно, залишалося незворушним. Вiн встав i повiльно пiшов до дверей.




Роздiл 2


Взявшись за ручку дверi, Вiнстон побачив, що залишив щоденник вiдкритим на столi. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими лiтерами, що розiбрати написане можна було з будь-якоi точки в кiмнатi. Це було неймовiрно безглуздо з його боку. Але навiть у панiцi вiн не хотiв забруднити кремовий папiр, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.

Вiн набрав у легенi повiтря i вiдкрив дверi. Миттево на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Бiля його дверей стояла блiда, пригнiчена жiнка з тонким волоссям i зморшкуватим обличчям.

«О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – менi здалося, що я чула, як ви увiйшли. Чи могли б ви пiдiйти поглянути на нашу кухонну раковину? Здаеться вона засмiтилася, i…»

Це була мiсiс Парсонс, дружина його сусiда по поверху. Взагалi слово «мiсiс» дещо засуджувалося Партiею – ви повиннi були називати всiх «товаришами» – але з деякими жiнками це слово зривалося з язика iнстинктивно. Це була жiнка рокiв тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на ii обличчi накопичувався пил. Вiнстон пiшов за нею по коридору. Майже кожен день щось то вiдвалювалося, то ламалося, то засмiчувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 роцi, i вiн вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постiйно вiдшаровувалася вiд стель i стiн, труби лопалися при кожному сильному морозi, дах протiкав щоразу, коли випадав снiг, опалювальна система зазвичай працювала лише на пiвсили, якщо ii геть не вiдключали з мiркувань економii. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своiми руками – потрiбно було чекати санкцiю вiд цiлоi низки комiтетiв, тож навiть найпростiший ремонт вiконного скла мiг затягнутися на кiлька рокiв.

«Звичайно, це тiльки тому, що Тома немае вдома», – невпевнено додала мiсiс Парсонс.

Квартира Парсонсiв була бiльшою, нiж у Вiнстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним i поламаним, нiби тут щойно шаленiв якийсь великий дикий звiр. На пiдлозi валялися ключки, боксерськi рукавички, здутий футбольний м'яч, кiлька вивернутих спiтнiлих шорт, а на столi височiла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стiни «прикрашали» прапори Молодiжноi лiги та Загону юних розвiдникiв, а також великий плакат iз зображенням Старшого Брата. Пахло вареноi капустою, як i завжди у цiй будiвлi – здавалося, цим запахом були вже просякнутi всi стiни будинку – але зараз цей запах перебивав рiзкий сморiд поту, причому з першого вдиху ти розумiв (як саме, пояснити неможливо), що це пiт людини, якоi зараз немае у примiщеннi. У сусiднiй кiмнатi хтось за допомогою дерев'яного гребiнця i рулону туалетного паперу намагався грати вiйськовий марш, який все ще лунав з телеекрану.

«Це дiти, – сказала мiсiс Парсонс, кинувши на дверi переляканий погляд, – вони сьогоднi не виходили гуляти, i звичайно ж…»

У неi була звичка обривати речення на серединi. Кухонна раковина була майже до краiв заповнена брудною зеленою водою, i звiдти смердiло капустою навiть гiрше, нiж зазвичай. Вiнстон опустився на колiна i оглянув кутове з'еднання труби. Вiн терпiти не мiг бруднити руки i ненавидiв нахилятися, тому що це завжди викликало у нього напад кашлю. Мiсiс Парсонс безпорадно на нього витрiщалася.

«Звичайно, якби Том був удома, вiн вiдразу б все полагодив, – сказала вона, – вiн любить все лагодити. У нього золотi руки, у мого Тома».

Парсонс був колегою Вiнстона у Мiнiстерствi правди. Вiн був огрядним, але активним, такий собi яскравий приклад людськоi дуростi та тупого ентузiазму, вiн був одним з тих вiдчайдушно вiдданих робiтникiв, якi беззаперечно виконують всi вказiвки. Вiд таких як вiн стабiльнiсть Партii залежала навiть бiльше, нiж вiд Полiцii Думок. У тридцять п'ять рокiв його виключили з Молодiжноi лiги через його вiк, а до цього, перед тим, як потрапити до лав Молодiжноi лiги, вiн якимось чином пересидiв у Загонi юних розвiдникiв аж на цiлий рiк бiльше, нiж дозволялося по вiку. У мiнiстерствi вiн працював на якiйсь пересiчнй посади, для якоi не було потрiбно багато розуму, але зате вiн був помiтною фiгурою у Спортивному комiтетi та iнших комiтетах, якi брали участь в органiзацii громадських походiв, спонтанних демонстрацiй, кампанiй по економii коштiв i ресурсiв, та iнших добровiльних заходiв. Пiд час перекуру вiн не втрачав можливостi з гордiстю згадати, що протягом останнiх чотирьох рокiв вiн щовечора з'являвся у Громадському центрi. Сильний запах поту, свого роду несвiдоме свiдоцтво його напруженого графiку та бурхливоi громадськоi дiяльностi, супроводжував його всюди, куди б вiн не пiшов, i потiм ще довго висiв у повiтрi пiсля того, як вiн йшов.

«У вас е розвiдний ключ? – запитав Вiнстон, воюючи з гайкою на кутовому стику труб.

«Розвiдний ключ…? – аморфно перепитала мiсiс Парсонс. «Я навiть не знаю, я не впевнена… Можливо, дiти…»

Коли дiти увiрвалися до вiтальнi, пролунав тупiт чобiт i черговий удар гребеня по рулону. Мiсiс Парсонс принесла розвiдний ключ. Вiнстон спустив воду i з огидою видалив жмут людського волосся, який забив трубу. Вiн як мiг вимив пальцi холодною водою з-пiд крана i повернувся до вiтальнi.

«Руки догори!» – заверещав дитячий голос.

Симпатичний, мiцноi статури хлопчисько рокiв дев'яти вискочив з-за столу i став погрожувати йому iграшковим автоматом, в той час як його молодша сестра, приблизно на два роки молодша, зробила той самий жест гiлкою вiд дерева. Обидва були одягненi у синi шорти, сiрi сорочки та червонi шийнi хустки, якi були унiформою Загону юних розвiдникiв. Вiнстон пiдняв руки над головою, але його охопило якесь тривожне почуття, бо хлопчик поводився так, немов для нього це була зовсiм не гра.

«Ти зрадник!» – кричав вiн. «Ти думкозлочинець! Ти евразiйський шпигун! Я застрелю тебе, випарую, вiдправлю працювати на соляних шахтах!»

І тут вони обидва почали стрибати навколо нього, вигукуючи «Зрадник! Думкозлочинець!». Маленька дiвчинка копiювала кожен рух свого брата. Це навiть трохи лякало, бо вони були наче тi тигренята, якi скоро виростуть i перетворяться на людожерiв. В очах хлопчика була якась розважлива лютiсть, абсолютно очевидне бажання вдарити або штовхнути Вiнстона, а ще усвiдомлення того, що вiн вже майже дорiс до того, щоб зробити це. «Добре, що це не справжнiй автомат», – подумав Вiнстон.

Погляд мiсiс Парсонс нервово метався з Вiнстона на дiтей i назад. Зараз при бiльш яскравому освiтленнi вiтальнi вiн з цiкавiстю вiдзначив для себе, що у зморшках ii обличчя дiйсно був пил.

«Дiти часом як почнуть репетувати, – сказала вона, – це вони просто засмутилися, бо не зможуть пiти подивитися на повiшення. Ось у чому справа. У мене дуже багато справ, щоб вести iх туди, а Том не встигне повернутися з роботи, щоб з ними сходити».

«Чому ми не можемо пiти подивитися на страту?» – заревiв хлопчик.

«Хочу побачити страту! Хочу побачити страту!» – закричала дiвчинка, все ще стрибаючи.

Вiнстон згадав, що в той вечiр у парку повиннi були стратити кiлька евразiйських полонених, винних у вiйськових злочинах. Це вiдбувалося приблизно раз на мiсяць i було популярним видовищем. Дiти завжди вимагали, щоб iх водили подивитися на страту. Вiн попрощався з мiсiс Парсонс i попрямував до дверей своеi квартири. Але не встиг вiн пройти й кiлькох метрiв, як щось вдарило його по потилицi, завдавши болючого удару. Було таке вiдчуття, що його вдарило струмом. Вiн озирнувся i побачив, як мiсiс Парсонс тягне сина назад до квартири, а хлопчик з усмiшкою запихае до кишенi рогатку.

«Гольдштейн!» – заревiв хлопчик, коли дверi за ними зачинилися. Але що найбiльше вразило Вiнстона, так це вираз безпорадного переляку на сiрому обличчi жiнки.

Повернувшись до квартири, вiн швидко пройшов повз телеекран i знову сiв за стiл, все ще потираючи шию. Музика на телеекранi припинилася. Тепер грiзний вiйськовий голос завзято зачитував опис озброення новоi плавучоi фортецi, яка щойно стала на якiр мiж Ісландiею та Фарерськими островами.

Вiн подумав, що з такими байстрюками життя цiеi нещасноi жiнки, мабуть, не легке. Ще рiк або два, i вони будуть спостерiгати за нею i вдень, i вночi в пошуках симптомiв iнакодумства. У нашi днi майже всi дiти були такими. І найгiрше те, що такi органiзацiй, як Юнi розвiдники, систематично заохочували дiтей до цього, i тi перетворювалися на некерованих маленьких дикунiв. Але тим не менш, проти партiйноi дисциплiни вони чомусь не повставали. Навпаки, вони обожнювали Партiю i все, що з нею пов'язано. Пiснi, маршi, прапори, походи, тренування з манекенами, вигукування гасел, поклонiння Старшому Братовi – все це було для них чудовою грою. Вся iх лютiсть була звернена назовнi, проти ворогiв держави, проти iноземцiв, зрадникiв, саботажникiв, думкозлочинцiв. Для людей старше тридцяти було звичним дiлом боятися власних дiтей. І не дарма, бо чи не щотижня у «Таймс» з'являлася стаття про те, як якийсь дрiбний донощик – правда, зазвичай вживалася фраза «малий герой» – пiдслухав компрометуюче висловлювання i повiдомив Полiцii Думок про своiх батькiв.

Бiль у потилицi минув. Вiнстон без ентузiазму взяв ручку, розмiрковуючи, що б ще написати у щоденнику. Раптом вiн знову почав думати про О'Брайана.

Багато рокiв тому… Так, хвилиночку, а «багато» це скiльки? Десь сiм рокiв тому йому наснилося, що вiн йде через темну кiмнату. І тут хтось, хто сидiв десь збоку, сказав, коли вiн проходив повз: «Ми зустрiнемося там, де немае темряви». Це було сказано дуже тихо, як би ненароком, просто заява, а не вказiвка. Вiн йшов далi, не зупиняючись. Що цiкаво, у той час, увi снi, слова не справили на нього особливого враження. Тiльки потiм, поступово, вони, здавалося, почали щось для нього означати. Вiн уже не мiг згадати, до або пiсля сну вiн вперше побачив О'Брайана, i коли вiн зрозумiв, що увi снi чув саме його голос. Але в будь-якому випадку це був вiн, це О'Брайан говорив з ним iз темряви.

Вiнстон нiколи не був до кiнця впевнений – i навiть зараз, пiсля iх ранковоi зустрiчi поглядами – був О'Брайан другом чи ворогом. Але це було i не важливо. Мiж ними iснував зв'язок, розумiння, а це було важливiше за дружбу або вiрнiсть партiйним iдеалам. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав вiн. Вiнстон не знав, що це означае, знав тiльки те, що так чи iнакше саме так i станеться.

Голос з телеекрану замовк. Звук фанфар, чистий i бадьорий, заповнив задушливу кiмнату. Голос рiзко оголосив:

«Увага! Увага! Щойно прийшло зведення з Малабарского фронту. Нашi вiйська у Пiвденнiй Індii здобули блискавичну перемогу. Я уповноважений заявити, що подii, про якi ми зараз повiдомляемо, можуть закiнчити вiйну вже у найближчому майбутньому. Екстрене повiдомлення…»

«О, а зараз скажуть щось погане», – подумав Вiнстон. І дiйсно, слiдом за кривавим описом знищення евразiйськоi армii з величезною кiлькiстю вбитих i полонених було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде скорочений з тридцяти грамiв до двадцяти.

Вiнстон знову вiдригнув. Заспокiйливий еффект джину випаровувався, залишаючи пiсля себе лише почуття пригнiченостi. Телеекран – можливо, щоб вiдсвяткувати блискучу перемогу, а може, щоб затьмарити новину про зменшення шоколадного пайка – почав грати «Океанiя, це для тебе». За правилами, потрiбно було стояти по стiйцi «струнко» пiд час виконання цього гiмну. Однак зараз його не було видно, тому вiн залишився сидiти.

Пiсля «Океанiя, це для тебе» заграла бiльш легка музика. Вiнстон пiдiйшов до вiкна, тримаючись спиною до телеекрану. День був як i ранiше холодним та ясним. Десь далеко з глухим ревом вибухнула балiстична ракета. Зараз на Лондон падало близько двадцяти або тридцяти ракет на тиждень.

Знизу на вулицi вiтер трiпав розiрваний плакат, i слово «АНГСОЦ» то з'являлося, то зникало. АНГСОЦ. Священнi принципи АНГСОЦу. Новомова, дводумство, мiнливiсть минулого. Його охопило вiдчуття, нiби вiн блукае у заростях морського дна, загубившись у якомусь жахливому свiтi, де вiн i сам був чудовиськом. Вiн був один. Минуле померло, а майбутне було примарним. Чи мiг вiн хоча б з крихтою впевненостi сказати, що на його боцi зараз була хоча б одна людина на Землi? І як дiзнатися, що диктатура Партii не буде тривати вiчно? Наче у вiдповiдь на це питання на нього дивилися три гасла на бiлому фасадi Мiнiстерства Правди:


ВІЙНА – ЦЕ МИР


СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО


НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Вiн вийняв з кишенi монетку в двадцять п'ять центiв. На нiй теж дрiбними чiткими лiтерами були написанi цi три гасла, а на iншiй сторонi монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навiть з монети цi очi переслiдували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковцi сигаретноi пачки – вони були всюди. Цi очi завжди спостерiгали за тобою, а голос переслiдував, куди б ти не пiшов. Увi снi чи наяву, на роботi чи на вiдпочинку, у примiщеннi чи на вулицi, у ваннiй чи у лiжку – сховатися було нiде. Нiчого не було твоiм, крiм декiлькох кубiчних сантиметрiв всерединi твого черепа.

Сонце сховалося за будинками, i незлiченнi вiкна Мiнiстерства Правди, на якi бiльше не потрапляло сонячне свiтло, виглядали похмуро, мов бiйницi фортецi. Серце Вiнстона здригнулося вiд вигляду цього величезного пiрамiдального монстра. Будiвля мiнiстерства була надто неприступною, ii неможливо було штурмувати. Навiть тисячi балiстичних ракет не зможуть знищити ii. Вiн знову замислився, для кого вiн пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявноi епохи, якiй не судилося нiколи настати? Те, що лежало зараз на його столi передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попiл, а сам вiн випаруеться. Тiльки Полiцiя Думок зможе прочитати те, що вiн написав, перш нiж стерти це з лиця землi та зi своеi пам'ятi. Як можна звертатися до майбутнього поколiння, якщо не залишиться нi слiду нi вiд тебе самого, нi вiд безiменних рядкiв, написаних на аркушi паперу?

Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасi е ще десять хвилин. Вiн повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.

Дивно, але бiй годинника, здавалося, надихнув його. Вiн був немов самотнiй привид, що говорить правду, яку нiхто нiколи не почуе. Але поки вiн буде говорити цю правду, зв'язок поколiнь буде пiдтримуватися. І справа зовсiм не в тому, що тебе хтось почуе, а в тому, що ти сам залишаешся при здоровому глуздi. Вiн повернувся до столу, занурив перо у чорнило i написав:

«У майбутне або минуле, у часи, коли думка вiльна, коли люди вiдрiзняються один вiд одного i не живуть у самотностi, у часи, коли правда iснуе i те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманiтностi, епохи самотностi, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привiт!»

Вiн спiймав себе на думцi, що вiн уже мертвий. Йому здалося, що тiльки тепер, коли вiн почав чiтко формулювати своi думки, вiн зробив рiшучий крок i шляху назад уже не було. Кожна наша дiя вже мiстить у собi наслiдки ii вчинення. Вiн написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це i е смерть».

Тепер, коли вiн усвiдомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальцi правоi руки були забрудненi чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у мiнiстерствi (скорiше за все, жiнка, хтось на кшталт рудоволосоi жiнки або темноволосоi дiвчини з Вiддiлу Художньоi лiтератури) може почати шукати вiдповiдi на запитання, чому вiн писав в обiдню перерву, чому вiн використовував старомодне перо, i що ж вiн там писав, а потiм повiдомить про це кому слiд. Вiн пiшов у ванну i ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкiру, як наждачний папiр, але наразi вiдмiнно пiдходило для його мети.

Вiн поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але вiн, принаймнi, мiг легко перевiряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторiнки – банально i занадто очевидно. Вiн взяв зi столу впiзнавану для нього крупинку бiлуватого пилу i поклав ii на кут обкладинки, звiдки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з мiсця.




Роздiл 3


Вiнстону снилася матiр.

За його пiдрахунками, йому було рокiв десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жiнкою з неквапливими рухами i чудовим свiтлим волоссям. Батька вiн майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий i худий чоловiк, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вiнстон запам'ятав особливо тонку пiдошву батькiвських туфель), а на носi в нього були окуляри. Вочевидь, батьки стали жертвами однiеi з перших великих чисток п'ятдесятих рокiв.

У його снах мати сидiла десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Вiн зовсiм не пам'ятав свою сестричку, крiм того, що це була крихiтна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидвi вони пiдняли очi та дивилися на нього. Вони були знизу – на днi колодязя або у дуже глибокiй могилi – i це мiсце вiддалялося кудись ще глибше донизу. Інодi вони були у кабiнi корабля, що тоне i дивилися на нього крiзь темну воду. У кабiнi все ще було повiтря, вони все ще могли бачити його, а вiн iх, але весь цей час вони занурювалися у темнi зеленi води, якi будь-якоi митi готовi були назавжди поглинути iх. Вiн стояв нагорi, мiг спокiйно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що вiн був тут. Вiн знав це, i вони це знали, це було написано на iх обличчях. Але нi в iх очах, нi в iх серцях не було докору, лише усвiдомлення того, що вони повиннi померти, щоб вiн мiг жити, i що це було частиною неминучого порядку речей.

Вiн не мiг пригадати, що саме сталося, але вiн знав увi снi, що якимось чином життя його матерi i сестри були принесенi в жертву заради його порятунку. Це були видiння, якi хоч i зберiгали характернi ознаки i пейзажi сну, були продовженням думок i спогадiв, з яких вiн мiг дiзнаватися факти та iдеi, якi пiсля пробудження здавалися йому новими i цiнними. Вiнстона раптово вразило те, що смерть його матерi, майже тридцять рокiв тому, була трагiчною i сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедiя, як вiн розумiв, була пережитком старих часiв, часiв, коли людям ще було доступне приватне життя, любов i дружба, коли члени сiм'i пiдтримували i захищали один одного, i iм не потрiбна була для цього якась певна причина. Спогади про матiр розривали його серце на шматки, тому що вiн розумiв, що вона померла, люблячи його, а вiн тодi був занадто малий та егоiстичний, щоб любити ii у вiдповiдь. Вона пожертвувала собою (хоч вiн i не пам'ятав, як саме це сталося) заради iдеi вiрностi своiй сiм'i, яку ставила понад усе. Вiн розумiв, що сьогоднi такого вже не може вiдбутися. Сьогоднi людьми керували тiльки страх, ненависть i бiль, iм вже були не знайомi нiякi благороднi почуття, такi як гiднiсть або щира печаль. Все це вiн, здавалося, бачив у великих очах своеi матерi i сестри, якi дивилися на нього крiзь зелену воду, опускаючись все глибше i глибше та продовжуючи нескiнченно тонути.

Раптом вiн опинився на зеленому лузi, був теплий лiтнiй вечiр, м'якi променi сонця все навколо робили золотим. Пейзаж, на який вiн дивився, так часто повторювався у його снах, що вiн почав пiдозрювати, що бачив його у реальному життi. Коли вiн прокидався i думав про це, вiн називав це мiсце Золотою краiною. Це було старе пасовище, обскубане кроликами, через яке пролягала вузька стежка, i то тут, то там були кротовi нори. На протилежному боцi пасовища гiлки в'язiв погойдувалися на вiтрi, iх густа крона елегантно хиталася, немов жiноче волосся. Десь поблизу, хоч Вiнстон його не бачив, протiкав чистий струмок, у водах якого пiд вербами борсалася риба.

Через поле назустрiч йому йшла чорнява дiвчина. Раптом одним спритним рухом вона зiрвала з себе одяг i презирливо вiдкинула його в бiк. Їi тiло було нiжним i гнучким, але воно не викликало у ньому бажання, вiн навiть не дивився на нього. У той момент його захопив сам жест, яким вона вiдкинула свiй одяг, своею грацiею та впевненiстю вiн, здавалося, здатен був знищити цiлу культуру, цiлу систему мислення. Здавалося, що i Старший Брат, i Партiя, i Полiцiя Думок могли бути перетворенi на попiл одним прекрасним рухом ii тендiтноi руки. Це теж був жест старих часiв. Вiнстон прокинувся зi словом «Шекспiр» на вустах.

Телеекран видав голосний монотонний свист, який не вщухав рiвно тридцять секунд. Сiм п'ятнадцять, час пiдйому для офiсних працiвникiв. Вiнстон змусив себе вилiзти з лiжка – спав вiн голяка, бо на одяг вiн отримував вiд Партii всього лише 3000 купонiв на рiк, а пiжама коштувала аж 600. Вiн схопив брудну майку i труси, якi лежали на стiльцi. Ранкова зарядка почнеться через три хвилини. Але вже наступноi митi його зiгнуло навпiл через сильний напад кашлю, який майже завжди мучив його пiсля пробудження. Вiн настiльки спустошував його легенi, що вiдновити дихання вдавалося тiльки лежачи на спинi i роблячи серiю глибоких вдихiв. Його вени набрякли вiд кашлю, i варикозна виразка почала свербiти.

«Група вiд тридцяти до сорока!» – гавкнув пронизливий жiночий голос. «Група вiд тридцяти до сорока! Будь ласка, займiть своi мiсця. Вiд тридцяти до сорока!»

Вiнстон пiдскочив i став по стiйцi «струнко» перед телеекраном, на якому вже з'явилося зображення молодоi жiнки, худорлявоi, але м'язистоi, одягненоi в тунiку та кеди.

«Згинання i розгинання рук!» – промовила вона. «Повторюйте за мною. Один два три чотири! Один два три чотири! Нумо, товаришi, бадьорiше! Один два три чотири! Один два три чотири!..»

Бiль у грудях пiсля нападу кашлю трохи затьмарив враження вiд сну, але ритмiчнi рухи знову оживили iх. Поки Вiнстон машинально крутив руками назад i вперед з виразом непохитноi радостi на обличчi (а саме такий вираз обличчя вважаеться правильним пiд час ранковоi зарядки), вiн з усiх сил намагався подумки повернутися в часи свого раннього дитинства. Це було надзвичайно складно. Життя до п'ятдесятих рокiв нiби стерлося з пам'ятi. Не було нiяких записiв чи iнших свiдоцтв, до яких можна було б звернутися, i навiть його власне життя здавалося якоюсь примарою. Ти наче пам'ятаеш якiсь масштабнi подii, якi, з великою ймовiрнiстю, зовсiм i не вiдбувалися, точнiше ти пам'ятаеш якiсь окремi деталi, але не можеш вiдтворити у пам'ятi всю картину. А ще були довгi часовi провали, коли взагалi не було спогадiв про подii, якi сталися в цi перiоди. У старi часи все було iнакше. Навiть назви краiн та iх обриси на картi були iншими. Наприклад, Злiтна смуга № 1 в тi днi так не називалася: ii називали Англiею або Британiею, хоча Вiнстон був абсолютно впевнений, що Лондон завжди називався Лондоном.

Вiнстон не мiг точно пригадати час, коли Океанiя не була у станi вiйни, але вiн був майже впевнений, що в його дитинствi був досить тривалий перiод миру, тому що один з його раннiх спогадiв був про повiтряну атаку, яка, здавалося, сталася зненацька. Можливо, це був час, коли на Колчестер була скинута атомна бомба. Вiн не пам'ятав самоi атаки, але вiн пам'ятав, як батько стискав його руку, коли вони бiгли кудись вниз, вниз, вниз, у якесь мiсце глибоко пiд землею. Вiн пам'ятав крученi сходи, якi грюкали у нього пiд ногами, пам'ятав, що в якийсь момент вiн настiльки стомився, що почав скиглити, тож iм довелося зупинитися i вiдпочити. Його мати у своiй звичайнiй повiльнiй i трохи мрiйливiй манерi йшла далеко за ними. Вона несла на руках його молодшу сестру, хоча, можливо, вона несла лише зв'язку ковдр: вiн не був до кiнця впевнений, чи народилася тодi вже його сестра. Нарештi вони опинилися у шумному, людному мiсцi, яке, як вiн зрозумiв, було станцiею метро.

Однi люди сидiли на пiдлозi, викладенiй кам'яною плиткою, а iншi, щiльно притулившись один до одного, сидiли на багатоярусних металевих лiжках. Вiнстон з сiм'ею знайшли собi мiсце на пiдлозi, а поруч з ними сидiла лiтня пара. На старому був темний костюм i чорний кашкет, з-пiд якого стирчало сиве волосся, обличчя його було червоним, а очi блакитними i повними слiз. Вiд нього сильно пахло джином. Здавалося, що навiть замiсть поту його шкiра видiляла джин, а сльози, якi текли з його очей, теж були чистим джином. Нехай вiн i був п'яний, але було видно, що вiн страждав вiд горя, щирого та нестерпного. По-своему, по-дитячому Вiнстон зрозумiв, що сталося щось жахливе, неприпустиме, невиправне. А ще йому здавалося, що вiн знав, що саме це було. Когось, кого старий дуже любив, можливо, маленьку онуку, вбили. Кожнi кiлька хвилин вiн повторював:

«Не можна було iм довiряти. Я ж тобi казав, стара, казав! Ось до чого призвела наша довiра до них. А я завжди казав, що не можна було довiряти цим покидькам!»

Але яким саме покидькам не слiд було довiряти, Вiнстон вже не мiг згадати.

Десь з того часу вiйна стала безперервною, хоча, якщо розiбратися, це не завжди була одна i та сама вiйна. Протягом декiлькох мiсяцiв його дитинства у самому Лондонi вiдбувалися безладнi вуличнi боi, деякi з яких вiн добре пам'ятав. Але простежити iсторiю всього перiоду, сказати, хто з ким воював у певний момент, було неможливо, оскiльки нi у письмових джерелах, нi в усних переказах не згадувалося про будь-який iнший свiтогляд, крiм того, що iснував зараз. На сьогоднiшнiй день, наприклад, у 1984 роцi (якщо це був 1984 рiк) Океанiя перебувала у станi вiйни з Євразiею i у союзi з Остазiею. Але нiхто нiколи не визнавав (нi у публiчних, нi у приватних заявах), що цi три сили коли-небудь були згрупованi iнакше. Насправдi, як Вiнстон чудово пам'ятаю, пройшло всього чотири роки з тих пiр, як Океанiя воювала з Остазiею i була у союзi з Євразiею. Але це було його таемне знання, тому що якимось чином його пам'ять зберегла цей факт. Офiцiйно нiякоi змiни союзникiв не вiдбувалося. Зараз Океанiя воювала з Євразiею – це означало, що Океанiя завжди воювала з Євразiею. «Сьогоднiшнiй» ворог держави завжди уособлював абсолютне зло, i з цього випливало, що будь-яка минула або майбутня угода з ним була неможливою.

І найстрашнiше, подумав вiн чи не в десятитисячний раз, з хрускотом вiдводячи плечi назад (руки на стегнах, повороти тулуба з боку в бiк, вправа, яке мала приносити користь м'язам спини), це те, що все це могло бути правдою. Якщо Партiя дiйсно могла впливати на минуле i говорити про ту чи iншу подiю, що вона нiколи не вiдбувалася, то це, звичайно, було гiрше будь-яких тортур i смертi.

Партiя заявляла, що Океанiя нiколи не була у союзi з Євразiею. Але вiн, Вiнстон Смiт, знав, що Океанiя була у союзi з Євразiею всього лише чотири роки тому. Але де iснувало це знання? Тiльки у його власнiй свiдомостi, яка у будь-якому разi буде скоро знищена. І якщо всi iншi сприймають брехню, яку нав'язуе Партiя, за правду, якщо всi записи розповiдають одну i ту ж iсторiю, тодi брехня залишаеться в iсторii та стае правдою. «Хто контролюе минуле, – говорить одне з гасел Партii, – той контролюе майбутне: хто контролюе сьогодення, той контролюе минуле». І все ж минуле, хоч за своею природою i змiнне, нiколи не змiнювалося. Все, що було правдою зараз, було i буде правдою завжди. Все досить просто. Все, що було потрiбно – це нескiнченна низка перемог над власною пам'яттю та свiдомiстю. Вони називали це «контролем реальностi», на новомовi – «дводумство».

«Стiй, раз два! Вiльно!» – бадьоро гаркнула фiзкультурниця.

Вiнстон опустив руки i повiльно наповнив легенi повiтрям. Його розум вже дрейфував морем дводумства. Знати i не знати, усвiдомлювати повну правдивiсть, розповiдаючи ретельно сконструйовану брехню, одночасно дотримуватися двох взаемовиключних принципiв, знаючи, що вони суперечать один одному, i вiрити iм обом, використовувати логiку проти логiки, вiдкидати мораль i при цьому нiбито слiдувати iй, вiрити, що демократiя неможлива i що Партiя е стражем демократii, забути все, що потрiбно було забути, а потiм знову вiдновити це у своiй пам'ятi, коли це необхiдно, а потiм негайно забути про це ще раз, i, перш за все, застосувати той самий процес до цього процесу. Тут потрiбно було проявити неймовiрну розумову гнучкiсть: свiдомо викликати несвiдомий стан, а потiм свiдомо забути щойно пророблений акт самогiпнозу. Навiть для розумiння слова «дводумство» необхiдно використовувати дводумство.

Фiзкультурниця знову дала команду «струнко». «А тепер подивимося, хто з вас зможе дотягнутися до пiдлоги!» – з ентузiазмом сказала вона. «Спину тримаемо рiвно, товаришi, будь ласка. Раз два! Раз два!..»

Вiнстон ненавидiв цю вправу, бо вона викликала жахливий прострiльний бiль вiд п'ят до сiдниць i часто все закiнчувалося повторним нападом кашлю. Зцiпивши зуби, вiн продовжив мiркувати. Вiн подумав, що минуле не просто змiнилося, воно було фактично знищено. Бо як можна було встановити достовiрнiсть навiть найочевиднiшого факту, якщо не iснувало жодних записiв про нього, крiм вашоi власноi пам'ятi? Вiн спробував пригадати, в якому роцi вiн вперше почув про Старшого Брата. Вiн думав, що це було десь у шiстдесятих, але з упевненiстю сказати не мiг. В iсторii Партii, звичайно, Старший Брат фiгурував як лiдер i страж Революцii з ii найперших днiв. Його подвиги поступово вiдкидалися все далi назад у часi, поки не досягли легендарних сорокових i тридцятих рокiв, коли капiталiсти у своiх дивних капелюхах, якi називалися цилiндрами, все ще роз'iжджали вулицями Лондона у величезних блискучих автомобiлях i скляних каретах, запряжених кiньми. Нiхто вже й не знав, що було правдою, а що вигадкою. Вiнстон не мiг навiть згадати, коли виникла сама Партiя. Вiн не пригадував, щоб коли-небудь чув слово АНГСОЦ до 1960 року, але було можливо, що у його старомовнiй формi, а саме «англiйський соцiалiзм», воно використовувалося i ранiше. Все було дуже туманним. Але iнодi дiйсно можна було вказати на певну брехню. Наприклад, брехнею було те (а саме це стверджувалося в партiйних пiдручниках iсторii), що Партiя винайшла лiтаки. Однак Вiнстон чiтко пам'ятав лiтаки ще з раннього дитинства. Але що-небудь довести було неможливо, тому що нiяких доказiв не iснувало. Лише одного разу вiн тримав у руках безпомилкове документальне пiдтвердження пiдмiни iсторичного факту. І тодi -

«Смiт!» – закричав з телеекрану скрипучий голос. «6079 Смiт В.! Так, так, ви! Нахилiться нижче, будь ласка! Я знаю, ви можете. Ви не стараетесь. Будь ласка, нижче! Ось так вже краще, товаришу. Група, вiльно. А зараз дивiться на мене».

Раптом по всьому тiлу Вiнстона виступив рясний пiт. Вираз його обличчя при цьому не змiнився. Нiколи не показувати своi емоцii! Нiколи не показувати образи! В одну лише мить погляд мiг видати вас. Вiн стояв i дивився, як фiзкультурниця пiдняла руки над головою i – не те щоб якось витончено, але з дивовижною акуратнiстю i ефективнiстю – нахилилася i доторкнулася долонями пальцiв нiг.

«Ось, товаришi! Ось так я хочу, щоб ви робили. Подивiться на мене ще раз. Менi тридцять дев'ять, i у мене четверо дiтей. А тепер гляньте-но». Вона знову нахилилася. «Ви бачите, що моi колiна не зiгнутi. Ви всi можете зробити так само, якщо захочете», – додала вона, випростуючись. «Будь-яка людина молодше сорока п'яти рокiв цiлком здатна торкнутися пальцями до пiдлоги. Не всiм нам випала честь битися на передовiй, але, принаймнi, ми всi можемо тримати себе у формi. Згадайте наших хлопцiв на Малабарскому фронтi! І морякiв у плавучих фортецях! Подумайте, з чим iм доводиться миритися. А тепер спробуйте ще раз. Ось, зовсiм iнша справа, товаришу, так вже краще!» – пiдбадьорливо додала вона, коли Вiнстон з рiзким випадом зумiв вперше за кiлька рокiв торкнутися своiх пальцiв нiг з прямими колiнами.




Роздiл 4


Почався черговий робочий день. З мимовiльним глибоким зiтханням (i неважливо, що телеекран був поруч) Вiнстон притягнув до себе диктограф, здув пил з мiкрофона i одягнув окуляри. Потiм вiн розгорнув i скрiпив разом чотири маленьких згортка, якi тiльки що вивалилися з пневматичноi пошти з правого боку його столу.

У його кабiнцi було три отвори. Праворуч вiд диктографа була невелика пневматична труба для письмових повiдомлень, злiва велика для газет; а на бiчнiй стiнi, на вiдстанi витягнутоi руки, була невелика продовгувата щiлина, захищена гратами. Остання призначалася для утилiзацii макулатури. Тисячi, навiть десятки тисяч таких щiлин були розташованi по всiй будiвлi, не лише у кожнiй кiмнатi, але i через кожнi кiлька метрiв у коридорах. Їх називали дiрами пам'ятi. Коли який-небудь документ пiдлягав знищенню або якщо хтось бачив, що десь лежить незрозумiлий клаптик паперу, це вже була дiя, доведена до автоматизму – пiдняти гратки найближчоi дiри пам'ятi i викинути його, пiсля чого теплий потiк повiтря вiднесе той папiрець до величезних печей десь у невiданi глибини будiвлi i перетворить на попiл.

Вiнстон передивився чотири розгорнутих листки паперу. Кожен мiстив повiдомлення, яке складалося з одного або двох рядкiв на скороченому жаргонi (не новомовi, але там були термiни новомови), який використовувався в мiнiстерствi для внутрiшнiх листувань. А повiдомлення були наступнi:



«Таймс» вiд 17.3.84 мова сб невiрний прогноз африка виправити

«Таймс» вiд 19.12.83 прогнози трирiчка 4 квартал 83 помилки виправити

«Таймс» вiд 14.2.84 мiнiдост неправильно шоколад виправити

«Таймс» вiд 3.12.83 повiдомлення сб наказ двiчiплюснедобре посилання неособи переписати повнiстю подати нагору документацiю



З легким вiдчуттям задоволення Вiнстон вiдклав четверте повiдомлення. Це була складна i вiдповiдальна робота, i за неi краще братися в останню чергу. Першi три повiдомлення були рутинними справами, хоча друге, ймовiрно, передбачало довге й нудне перебирання спискiв цифр.

Вiнстон набрав «потрiбнi номери» на телеекранi i запросив вiдповiднi випуски «Таймс», якi вже через кiлька хвилин випали з пневматичноi труби на його стiл. Отриманi ним повiдомлення стосувалися статей i новин, якi з тих чи iнших причин було необхiдно змiнити або, згiдно офiцiйноi термiнологii, «виправити». Наприклад, у випуску «Таймс» вiд 17 березня 1984 року Старший Брат у своему виступi напередоднi передбачив, що пiвденно-iндiйський фронт буде залишатися спокiйним, а незабаром почнеться евразiйський наступ у Пiвнiчнiй Африцi. Але сталося так, що Євразiйське вище командування розпочало наступ саме у Пiвденнiй Індii, залишивши Пiвнiчну Африку в спокоi. Тому необхiдно було переписати абзац промови Старшого Брата таким чином, наче вiн передбачав саме те, що дiйсно сталося. Або випуск «Таймс» вiд 19 грудня 1983 року, де були опублiкованi офiцiйнi прогнози виробництва рiзних категорiй споживчих товарiв у четвертому кварталi 1983 года, який також був шостим кварталом дев'ятого трирiчного плану. Сьогоднiшнiй випуск мiстив заяву про фактичний обсяг виробництва, який свiдчив про те, що прогнози у всiх випадках були абсолютно невiрними. Завдання Вiнстона полягало у тому, щоб виправити вихiднi цифри, щоб вони спiвпадали з бiльш пiзнiми. Що стосуеться третього повiдомлення, то воно мiстило дуже просту «помилку», на виправлення якоi пiде буквально кiлька хвилин. Зовсiм нещодавно, якщо точнiше, то у лютому, Мiнiстерство достатку дало обiцянку (офiцiйний термiн – «категорична обiцянка»), що у 1984 року не буде скорочень шоколадного пайка. Насправдi, як було вiдомо Вiнстону, шоколадний пайок мав бути зменшений з тридцяти грамiв до двадцяти наприкiнцi поточного тижня. Все, що було потрiбно, це змiнити початкову обiцянку попередженням про те, що, ймовiрно, у квiтнi буде необхiдно скоротити рацiон.

Як тiльки Вiнстон обробив кожне повiдомлення, вiн вставив своi мовнi виправлення до вiдповiдних екземплярiв «Таймс» i запхав iх у пневматичну трубку. Потiм рухом, доведеним до автоматизму, вiн зiм'яв вихiднi повiдомлення i всi записи, зробленi ним самим, та кинув iх у дiрку пам'ятi, щоб iх беслiдно поглинуло полум'я.

Що саме вiдбувалося у невидимому лабiринтi пневматичних труб, вiн не знав, але в загальних рисах вiн розумiв, що там до чого. Як тiльки всi необхiднi виправлення у зазначених випусках «Таймс» будуть зiбранi та структурованi, цi випуски будуть передрукованi, вихiднi копii знищенi, а виправленi копii помiщенi до файлотеки замiсть них. Цей постiйний процес змiн та виправлень застосовувався не тiльки до газет, але i до книг, журналiв, брошур, плакатiв, листiвок, фiльмiв, пiсень, карикатур, фотографiй – тобто до всiх видiв лiтератури та документацii, якi могли мати будь-яке полiтичне чи iдеологiчне значення. День за днем i майже кожну хвилину минуле оновлювалося. Таким чином, кожне пророцтво, зроблене Партiею, могло бути пiдтверджено документальними доказами як вiрне, i жодна новина або заява, яка суперечила нинiшньому стану справ, не повинна була залишатися в архiвних записах. Вся iсторiя була нiби написана олiвцем, вона стиралася i переписувалася рiвно стiльки разiв, скiльки було необхiдно. І нiяк не можна було потiм довести, що мала мiсце пiдмiна. Основна частина Вiддiлу Документацii – до речi, набагато численнiша, нiж сектор, в якому працював Вiнстон – складалася iз спiвробiтникiв, в обов'язки яких входило вiдстеження та збiр усiх копiй книг, газет та iнших документiв, якi потрiбно було змiнити або знищити. Випуски «Таймс», якi через змiни у полiтичних поглядах або помилковi пророцтва, зробленi Старшим Братом, були переписанi з десяток разiв, зберiгалися у спецiальному архiвi, i не iснувало жодноi iншоi копii, щоб протиставити iм. Книги також вiдзивалися та переписувалися знову i знову, i незмiнно перевидавалися без визнання будь-яких змiн. Навiть у письмових iнструкцiях, якi Вiнстон отримував i яких позбавлявся, щойно закiнчував з ними працювати, нiколи не говорилося i не малося на увазi, що треба було щось «пiдробити»: це завжди були такi слова, як «описки», «помилки», «неточнi цитати», якi необхiдно було «виправити» в iнтересах точностi.

Але насправдi, подумав вiн, коригування чисельних показникiв Мiнiстерства достатку навiть не можна було назвати пiдробкою. Це просто замiна однiею дурницi iншою. Бiльша частина матерiалу, з яким доводилося мати справу, не мала нiякого вiдношення до реального життя, там було навiть менше реального, нiж у звичайнiй прямiй брехнi. Статистика у своiй первiснiй версii була такою ж фантастикою, як i у виправленiй. Усi чисельнi показники просто бралися з повiтря, вигадувалися самими спiвробiтниками Вiддiлу Документацii. Наприклад, прогноз Мiнiстерства достатку оцiнював виробництво взуття за квартал у сто сорок п'ять мiльйонiв пар. При цьому фактичний обсяг виробництва склав шiстдесят два мiльйони. Однак Вiнстон, переписуючи прогноз, скоротив цю цифру до п'ятдесяти семи мiльйонiв, щоб, як i завжди, складалося враження, нiбито квота була перевиконана. У будь-якому випадку шiстдесят два мiльйони не ближче до iстини, нiж п'ятдесят сiм чи сто сорок п'ять. Швидше за все, взуття взагалi не вироблялося. Ще бiльш iмовiрно, що нiхто не знав, скiльки його було вироблено, втiм, це нiкого i не цiкавило. Всi знали, що кожного кварталу величезна кiлькiсть черевикiв вироблялася на паперi, але приблизно половина населення Океанii ходила босонiж. І так було з усiма зафiксованими подiями, великими чи малими. Все нiби розчинялося у свiтi виправлень i переписувань, i врештi-решт, навiть поняття дати i року стали невизначеними.

Вiнстон оглянув залу. У кабiнцi на iншому кiнцi кiмнати з розумним виглядом сидiв Тiллотсон, невисокий чоловiк з маленькою темною борiдкою. Вiн працював, не покладаючи рук, на колiнах у нього лежала згорнута газета, а губи його майже торкалися мiкрофона диктографа. Зi сторони здавалося, наче вiн намагався зберегти в секретi те, що надиктовував, щоб це залишилося лише мiж ним i телеекраном. Вiн пiдняв очi, i його окуляри вороже блиснули у напрямку Вiнстона.

Вiнстон майже не знав Тiллотсона i гадки не мав, над чим той працював. У спiвробiтникiв Вiддiлу Документацii не прийнято було розповiдати один одному про свою роботу. У продовгуватiй залi без вiкон стояло два ряди кабiнок, i там завжди стояв нескiнченний шелест паперiв i гул голосiв, якi надиктовували мовнi записи. Напевно з десяток людей Вiнстон навiть не знав по iменi, хоча кожен день бачив iх у коридорах або на двохвилинках ненавистi. Вiн знав, що в кабiнцi поруч з ним блондинка середнiх рокiв день у день вiдстежувала i видаляла з преси iмена людей, яких «випарували», щоб зробити так, наче вони нiколи не iснували. В цьому була певна символiчнiсть, бо ii власний чоловiк випарувався кiлька рокiв тому. Через декiлька кабiнок вiд нього сидiв тюхтiй на iм'я Амплфорт, який мав дуже волохатi вуха та дивовижний талант сходу вигадувати рими i говорити вiршами. Вiн займався виправленням вiршiв – це називалося «редагування остаточних текстiв» – якi стали iдеологiчно неприйнятними, але з тих чи iнших причин мали бути збереженi в антологiях. І ця зала, де невпинно трудилися п'ятдесят з гаком робочих, була всього лише однiеi пiдсекцiею, наче сота у величезному вулику Вiддiлу Документацii. Далi по коридору, на верхнiх i нижнiх поверхах працювали iншi роi спiвробiтникiв, зайнятих безлiччю iнших видiв робiт. Також iснували величезнi друкарнi зi своiми редакторами, експертами по графiцi та iнше. Були там i ретельно обладнанi студii для пiдробки фотографiй. Був i цiлий Вiддiл Телепрограм, де працювали iнженери, продюсери та актори, спецiально вiдiбранi за iх вмiння iмiтувати голоси. Існували також цiлi армii спiвробiтникiв, чия робота полягала у складаннi спискiв книг i перiодичних видань, якi слiд було вiдкликати для подальших виправлень. Були величезнi склади, де зберiгалися виправленi документи, i цiлi поверхи з печами, де знищувалися початковi версii цих матерiалiв. І десь тут (але де саме нiхто не знав, це було секретом) сидiли керiвники, якi координували всi цi процеси i вирiшували, який фрагмент минулого повинен бути збережений, який пiдроблений, а який повнiстю знищений.

Зрештою, Вiддiл Документацii був всього лише маленькою частиною Мiнiстерства правди, основне завдання якого полягало не у жонглюваннi минулими подiями, а у постачаннi громадян Океанii газетами, фiльмами, пiдручниками, телеекранними програмами, п'есами, романами… тобто усiма можливими видами iнформацii, вiд приписiв до розваг, вiд статутiв до гасел, вiд лiричних вiршiв до наукових трактатiв, вiд дитячих книг по орфографii до словника новомови. Мiнiстерство повинно було не тiльки забезпечувати i задовольняти рiзноманiтнi потреби Партii, але i робити те саме на бiльш низькому рiвнi, тобто на рiвнi пролетарiату. Існував цiлий ряд вiддiлiв, якi займалися випуском пролетарськоi лiтератури, музики, драматургii та розвагами в цiлому. Тут друкувалися газети, в яких майже нiчого не було, крiм коротких замiток про спорт, кримiнальних iсторiй та гороскопiв, а також штампувались банальнi п'ятицентовi романи, фiльми сексуального змiсту та сентиментальнi пiсеньки, якi були складенi виключно механiчними засобами за допомогою апарату, вiдомого як вiршороб. Був навiть цiлий спецiальний сектор – «Порносек» на новомовi – який займався виробництвом низькопробних порнографiчних фiльмiв, якi розсилалися у запечатаних пакетах, i якi можна було переглядати тiльки тим членам Партii, хто був задiяний у iх виробництвi.

Ще три згортки вислизнули з пневматичноi труби, поки Вiнстон працював, але це були простi завдання, i вiн впорався з ними ще до початку двохвилинки ненавистi. Коли почуття ненавистi в ньому стихло, вiн повернувся до своеi кабiнки, взяв з полицi словник новомови, вiдсунув диктограф у бiк, протер окуляри i взявся за свою головну ранкову роботу.

Найбiльшим задоволенням у життi Вiнстона була його робота. Здебiльшого це була виснажлива рутина, але часом траплялися завдання настiльки складнi та суперечливi, що доводилось неабияк покумекати. Витонченi, майстернi пiдробки, у яких вам нi на що було спертися, крiм як на знання принципiв АНГСОЦу i ваше власне розумiння того, чого вiд вас чекае Партiя. Вiнстону добре вдавалися такi «творчi» завдання. Інодi йому навiть довiряли виправлення передових статей у «Таймс», якi були повнiстю написанi на новомовi. Вiн розгорнув згорток, який вiдклав ще з самого ранку. У ньому було написано:



«Таймс» вiд 3.12.83 повiдомлення сб наказ двiчiплюснедобре посилання неособи переписати повнiстю подати нагору документацiю



На старомовi (або стандартнiй англiйськiй мовi) це могло звучати так:

«Повiдомлення про Наказ Старшого Брата у «Таймс» вiд 3 грудня 1983 року вкрай незадовiльне i мiстить посилання на неiснуючих людей. Перепишiть його повнiстю i перед подачею вiдправте свiй проект на розгляд керiвництва».

Вiнстон знайшов i прочитав оригiнальну статтю. Наказ Старшого Брата на цей день був присвячений в основному вiдзначенню чудовоi роботи органiзацii, вiдомоi як ФФКК, яка поставляла сигарети та iншi товари морякам у Плавучих фортецях. Так от товариш Вiзерс, поважний член Внутрiшньоi Партii, був удостоений особливоi уваги та нагороджений орденом «За видатнi заслуги» другого ступеня.

Три мiсяцi по тому ФФКК була раптово розпущена без пояснення причин. Імовiрно, Вiзерс i його соратники тепер перебували в немилостi, але нi в пресi, нi по телеекрану не було повiдомлень щодо цього. Цього i слiд було очiкувати, оскiльки полiтичних злочинцiв не прийнято було публiчно судити та викривати. «Великi чистки», яким пiддавалися тисячi людей, бувало, супроводжувалися публiчними судовими процесами над зрадниками i думкозлочинцями, якi привселюдно зiзнавалися у своiх злочинах i згодом були страченi, але це були, скорiше, показнi видовища, якi вiдбувалися буквально раз на кiлька рокiв. Найчастiше люди, якi викликали невдоволення Партii, просто зникали, i бiльше про них нiхто нiколи не чув. Нiхто не мав нi найменшого уявлення про те, що з ними траплялося. Вони навiть не завжди вмирали. Близько тридцяти людей, з якими Вiнстон був особисто знайомий, не враховуючи його батькiв, в той чи iнший час зникли.

Вiнстон задумливо почухав нiс скрiпкою. У кабiнцi навпроти товариш Тiллотсон все ще щось надиктовував у свiй диктограф. На мить вiн пiдняв голову, i знову кинув ворожий погляд у бiк Вiнстона. Йому стало цiкаво, чи зайнятий товариш Тiллотсон тiеi ж роботою, що i вiн сам. Це було цiлком можливо. Така складна робота нiколи не довiрялась лише одному виконавцю. З iншого боку, передати ii комiтету означало б вiдкрито визнати факт фальсифiкацii. Дуже ймовiрно, що з десяток осiб зараз працювали над конкуруючими версiями того, що насправдi сказав Старший Брат. А потiм якийсь великий начальник з Внутрiшньоi Партii обере ту чи iншу версiю, вiдредагуе ii i запустить складний механiзм перехресних перевiрок, а потiм найдобiрнiша брехня осяде в офiцiйних записах i стане правдою.

Вiнстон не знав, чим Вiзерс не догодив Партii. Можливо, справа у якихось махiнацiях чи некомпетентностi. Можливо, Старший Брат просто позбавлявся занадто популярного i вiдомого пiдлеглого. Можливо, Вiзерса або когось iз його близьких пiдозрювали в еретичних думках. Або, можливо – що було найбiльш ймовiрно – це сталося просто тому, що чистки i випаровування були необхiдною частиною механiзму управлiння державою. Єдина реальна пiдказка мiстилася у словах «посилання неособи», що вказувало на те, що Вiзерс вже мертвий. Хоча не завжди арешт означав, що людини вже немае в живих. Інодi людей вiдпускали i дозволяли залишатися на свободi рiк або два, але потiм все одно вбивали. Бувало й так, що людина, яку ви давно вважали мертвою, з'являлася немов привид на якомусь публiчному процесi, де своiми свiдченнями викривала сотнi iнших, перш нiж зникнути, цього разу вже остаточно i назавжди. Однак Вiзерс вже був «неособою», тобто його не було: його нiколи не iснувало. Вiнстон вирiшив, що недостатньо буде просто змiнити акценти промови Старшого Брата. Краще буде взагалi перевести його заяву в iнше русло, геть не пов'язане з початковою версiею.

Вiн мiг би перетворити промову Старшого Брата на звичайне викриття зрадникiв i думкозлочинцiв, але це було б занадто банальним, а якщо вигадати якусь перемогу на фронтi або трiумф перевиробництва у дев'ятому трирiчному планi, то це занадто ускладнить заяву i вимагатиме додаткових перехресних перевiрок та уточнень. Нi, тут потрiбна була якась ексклюзивна вигадка. Раптом у його головi виник, так би мовити, готовий образ певного товариша Огiлвi, який нещодавно героiчно загинув на полi бою. Інодi Старший Брат присвячував своi Накази Дню пам'ятi якогось скромного, рядового члена Партii, життя i смерть якого вiн наводив у приклад, гiдний наслiдування. От i чудово, «сьогоднi» вiн вшануе пам'ять товариша Огiлвi. Товариша Огiлвi нiколи не iснувало, але кiлька надрукованих рядкiв i фальшивих фотографiй легко це виправлять.

Вiнстон на мить замислився, потiм присунув до себе диктограф i почав надиктовувати у звичному стилi Старшого Брата. Стиль цей було досить легко iмiтувати, вiн був одночасно вiйськовий i педантичний, а ще мав певну характерну рису – ставити питання, а потiм швидко вiдповiдати на нього («Чому це нас вчить, товаришi? А вчить це нас одному з основоположних принципiв АНГСОЦу…», i так далi i тому подiбне).

У трирiчному вiцi товариш Огiлвi вiдмовився вiд усiх iграшок, крiм барабана, автомата та iграшкового гвинтокрила. У шiсть рокiв – до речi, на рiк ранiше, нiж належить, але Партiя великодушно пiшла йому назустрiч – вiн вступив до лав Юних розвiдникiв, а в дев'ять рокiв уже став командиром загону. Коли йому було одинадцять, Огiлвi повiдомив Полiцii Думок про свого дядька пiсля того, як пiдслухав розмову, де той, як йому здалося, проявляв своi злочиннi схильностi. У сiмнадцять рокiв вiн був районним органiзатором Молодiжноi антисексуальноi лiги. У дев'ятнадцять сконструював ручну гранату, яка була прийнята на озброення Мiнiстерством Миру, i вже пiд час першого випробування вбила тридцять одного евразiйського солдата за раз. У двадцять три роки вiн героiчно загинув у бою. Коли вiн пролiтав над Індiйським океаном з важливими повiдомленнями, його почали переслiдувати ворожi реактивнi лiтаки, тож вiн обтяжив свое тiло кулеметом i вистрибнув з гвинтокрила у воду, прихопивши собою на дно i самi повiдомлення, щоб вони не дiсталися вороговi – так вiн i загинув, сказав Старший Брат, i цей вiдважний та самовiдданий вчинок мимоволi викликае почуття гордостi за нашого побратима. Так, ще Старший Брат додав кiлька зауважень про чистоту i цiлеспрямованiсть життя товариша Огiлвi. Вiн не курив i був категорично проти алкоголю, не витрачав час на дурнi розваги, i щодня займався у спортзалi, а ще дав обiтницю безшлюбностi, вважаючи шлюб i турботу про сiм'ю несумiсними з цiлодобовим служiнням своiй батькiвщинi. Всi його розмови були лише про принципи АНГСОЦу, i единою метою його життя було знищення евразiйського ворога i полювання на шпигунiв, саботажникiв, думкозлочинцiв i зрадникiв великоi держави Океанiя.

Вiнстон все нiяк не мiг вирiшити, нагородити товариша Огiлвi орденом «За видатнi заслуги» чи нi, але врештi-решт все ж вiдмовився вiд цiеi iдеi через зайвi перехреснi посилання та наступнi перевiрки, якi це може потягнути за собою.

Вiн знову глянув на свого суперника в протилежнiй кабiнцi. Тепер вiн уже був майже впевнений, що Тiллотсон був зайнятий тiеi ж роботою, що i вiн. Неможливо було дiзнатися, чия версiя буде в кiнцi кiнцiв прийнята як остаточна, але вiн був глибоко переконаний, що це буде саме його робота. Товариш Огiлвi, про якого ще годину тому нiхто не знав, тепер був iснуючим фактом. Вiнстону здалося цiкавим, що можна створювати мертвих людей, а не живих. Товариш Огiлвi, якого ще вранцi навiть не iснувало, тепер iснував у минулому, i як тiльки факт пiдмiни буде забутий, його iснування буде настiльки ж достовiрним, як iснування Карла Великого або Юлiя Цезаря.




Роздiл 5


В iдальнi з низькою стелею, глибоко пiд землею, повiльно тягнулася черга за обiдом. Там зiбралася вже цiла купа людей i примiщення просто гудiло у какофонii голосiв. Кислуватий запах тушкованого м'яса валив через вузьке вiконце прилавка, i його не мiг навiть перебити гiркий присмак джину «Перемога». У дальньому кутку iдальнi був невеликий бар, точнiше це був просто отвiр у стiнi, де джин можна було купити по десять центiв за склянку.

«А ось i ти», – сказав голос позаду Вiнстона.

Вiн озирнувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослiдницькому Вiддiлi. Можливо, «друг» було не зовсiм правильне слово. Нинi у вас не було друзiв, усюди вас оточували самi лише «товаришi», але були товаришi, компанiя яких не так сильно дратувала. Сайм був фiлологом, знавцем новомови. Вiн входив у велику групу експертiв, якi якраз працювали над складанням одинадцятого видання Словника новомови. Сайм був ще кволiшим за Вiнстона, маленького зросту, з темним волоссям, якимось одночасно сумним та глузливим обличчям та великими очима, якi завжди на тебе витрiщались, тому здавалося, що пiд час розмови вiн завжди уважно вивчае тебе.

«Я хотiв запитати, чи е у тебе леза для бритви», – сказав вiн.

«Нi однiсiнького!» – сказав Вiнстон з деякою винуватою поспiшнiстю. «Де я тiльки не шукав. Таке враження, що iх бiльше взагалi не iснуе».

Зараз всi постiйно просили один у одного леза для голiння. Насправдi у Вiнстона ще залишилося два невикористаних, якi вiн завчасно приберiг на чорний день. Ось уже два мiсяцi, як леза зникли з прилавкiв магазинiв. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхiдний товар, який партiйнi магазини не могли постачати. Інодi це були гудзики, iнодi нитки, iнодi шнурки. Ось зараз настав час лез для голiння. Дiстати iх, якщо це взагалi вдавалося, можна було потайки тiльки на «вiльному» ринку.

«Я голюся одним i тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав вiн для бiльшоi правдоподiбностi.

Черга трохи просунулася вперед, i знову зупинилася. Вiнстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирнi металевi тацi, якi лежали у кiнцi прилавку.

«Ти вчора ходив дивитися, як вiшають полонених?» – запитав Сайм.

«Я працював, – байдуже вiдповiв Вiнстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кiно, там i подивлюся».

«Ой, ну теж менi, порiвняв. Це ж зовсiм iншi враження», – сказав Сайм.

Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вiнстона. Здавалося, що його очi так i говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрiзь. Я дуже добре знаю, чому ти не пiшов на страту цих в'язнiв». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, i завжди говорив з якоюсь вiдразливою зловтiхою про повiтрянi атаки на ворожi мiста, про тортури i зiзнання думкозлочинцiв, про страти у пiдвалах Мiнiстерства Любовi. Вiнстон у таких випадках завжди намагався змiнити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рiдна стихiя Сайма, i тодi вiн перетворювався на авторитетного та цiкавого спiврозмовника. Вiнстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повiшення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують iм ноги. Менi подобаеться дивитися, як вони брикаються i борсаються. І, найголовнiше, коли наприкiнцi у них з рота вивалюеться язик, такий синюшний, майже фiолетовий. Це мене дуже тiшить».

«Наступний!» – закричала пролка у бiлому фартусi з черпаком у руках.

Вiнстон i Сайм просунули своi пiдноси у вузьке вiконце. На кожний швидко поставили звичайний обiднiй набiр – металева миска з рожево-сiрим шматком тушкованого м'яса, шматок хлiба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока i одна таблетка сахарину.

«Он там е мiсце, пiд телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозi вiзьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену iдальню та поставили своi тацi на металевий стiл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясноi пiдливи – бридка на вигляд каламутна рiдина, схожа на блювотиння. Вiнстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зiбратися з духом, i проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, вiн раптом зрозумiв, що голодний. Вiн почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цiй кашоподiбнiй субстанцii йому перiодично траплялися в'язкi рожевi згустки, якi, ймовiрно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки iли свiй обiд. За столом злiва вiд Вiнстона хтось невпинно та нерозбiрливо теревенiв, що було бiльше схоже на якесь крякання.

«Як там просуваеться робота зi Словником?» – запитав Вiнстон, пiдвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просуваеться», – вiдповiв Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цiкаво».

При згадцi новомови вiн одразу аж засяяв. Вiн вiдсунув у бiк свою миску, взяв в одну руку шматок хлiба, а в iншу сир, i перехилився через стiл, щоб мати можливiсть говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав вiн. «Ми надаемо мовi остаточноi форми – саме так вона виглядатиме, коли нiхто бiльше не говоритиме жодною iншою мовою. Коли ми закiнчимо, людям, подiбним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаеш, що наше головне завдання – вигадувати новi слова. А ось i нi! Навпаки, ми знищуемо слова – десятки, сотнi слiв кожного дня. Ми скорочуемо мову до мiнiмуму. В Одинадцятому виданнi не буде жодного слова, яке застарiе до 2050 року».

Вiн жадiбно вiдкусив хлiб i зробив кiлька ковткiв кави, а потiм продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливiстю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замрiяними.

«Дивовижна рiч це знищення слiв. Звичайно, вiд багатьох дiеслiв та прикметникiв нiкуди не дiтися, але е сотнi iменникiв, яких можна спокiйно позбутися. І я говорю не лише про синонiми, бо ж е ще антонiми. Зрештою, яке виправдання iснуе для слова, яке просто мае протилежне значення до iншого слова? Будь-яке слово вже i так мiстить у собi свою протилежнiсть. Вiзьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас е таке слово, як «добре», навiщо тодi таке слово, як «погано»? «Недобре» пiдiйде набагато краще, тому що це дiйсно повна протилежнiсть, а «погано» – нi. Або, знову ж таки, якщо вам потрiбна бiльш сильна версiя слова «добре», який сенс мати цiлий ряд розпливчастих непотрiбних слiв, таких як «вiдмiнно», «чудово» i так далi? Все це можна замiнити словом «плюсдобре». Слово «двiчiплюсдобре» дасть вам ще бiльш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуемо цi форми, але в остаточнiй версii новомови iнших варiантiв просто не iснуватиме. Зрештою, всi поняття доброго та поганого будуть мiститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хiба ти не бачиш красу всього цього, Вiнстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав вiн, трохи запнувшись.

При згадцi про Старшого Брата вираз обличчя Вiнстона, мабуть, був не досить радiсним, i Сайм вiдразу помiтив цей брак ентузiазму.

«Вiнстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав вiн. «Навiть коли ти пишеш нею, ти все одно думаеш на старомовi. Я читав кiлька твоiх статей для «Таймс». Вони досить непогано написанi, але це все одно лише переклади. У глибинi душi ти волiв би використовувати старомову з усiею ii розпливчастiстю та марними семантичними вiдтiнками. Ти не розумiеш краси знищення слiв. Ти взагалi хоч розумiеш, що новомова – це едина мова у свiтi, словниковий запас якоi з кожним роком стае все менше?»

Вiнстон, звичайно, знав це. Вiн спробував зробити максимально розумний вираз обличчя i посмiхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм вiдкусив ще один шматок хлiба, швидко прожував його i продовжив:

«Хiба ти не розумiеш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мiнiмуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слiв, щоб навiть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рiвно одним словом, i значення цього слова буде чiтко визначене, а всi його допомiжнi значення будуть стертi та забутi. Вже в Одинадцятому виданнi ми значно наблизимося до цього iсторичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме пiсля того як ми з тобою помремо. Щороку слiв буде все менше i менше, а кругозiр буде ставати все вужчим. Навiть зараз, звичайно, не може бути нiяких виправдань для думкозлочинiв. Це просто питання самодисциплiни та контролю реальностi. Але врештi-решт i в цьому не буде потреби. Революцiя завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав вiн з якимось мiстичним задоволенням. «Тобi коли-небудь спадало на думку, Вiнстоне, що найпiзнiше до 2050 року не залишиться у живих жодноi людини, яка змогла б зрозумiти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»

«Крiм…» – з сумнiвом почав Вiнстон i зупинився.

Йому так i кортiло сказати «крiм пролiв», але вiн стримався, не будучи повнiстю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що вiн збирався сказати.

«Проли – не люди», – недбало сказав вiн. «До 2050 року, а можливо й ранiше, всi знання про старомову зникнуть. Вся лiтература минулого буде знищена. Чосер, Шекспiр, Мiльтон, Байрон, всi вони будуть iснувати лише у версiях новомови, не просто змiненi на щось iнше, а буквально перетворенi на дещо геть протилежне до того, чим вони були ранiше. Змiниться навiть лiтература Партii. Змiниться навiть ii гасло. Як зможе iснувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде iншим. Думок, у тому розумiннi, яке iснуе зараз, не буде. Благонадiйнiсть означае вiдсутнiсть думок, а точнiше вiдсутнiсть потреби у думках. Благонадiйний той, хто не мислить взагалi».

«Колись, – подумав Вiнстон з якоюсь раптовою впевненiстю, – Сайм зникне, колись вiн однозначно випаруеться». Вiн надто розумний. Вiн все бачить надто чiтко i говорить надто смiливо. Партiя не любить таких. Одного дня вiн зникне. Це написано у нього на обличчi.

Вiнстон доiв хлiб з сиром. Вiн сiв впiвоберта, щоб допити каву. За столом злiва чоловiк з рiзким голосом все ще торохтiв. Молода жiнка, яка, ймовiрно, була його секретарем i сидiла спиною до Вiнстона, слухала його i, здавалося, охоче погоджувалася з усiм, що той казав. Час вiд часу Вiнстон вловлював такi реплiки як «Я думаю, ви маете рацiю, я повнiстю з вами згодна», вимовленi тонким i досить дурнуватим жiночим голосом. Водночас iнший голос не замовкав нi на мить, навiть коли говорила його спiврозмовниця. Вiнстон знав цього чоловiка в обличчя, хоча про нього самого майже нiчого не знав, окрiм того, що той займав якусь високу посаду у вiддiлi Художньоi лiтератури. Це був чоловiк рокiв тридцяти, з широкою мясистою шиею i великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри вiдбивали свiтло ламп, i через це Вiнстон бачив тiльки два порожнiх дзеркальних диска замiсть очей. З потоцi звукiв, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вiнстону все ж вдалося вловити фразу – «повне i остаточне викорiнення гольдштейнiзму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманiтним кряканням. І хоч розiбрати, що говорив цей чоловiк було майже неможливо, загальний характер i спрямованiсть розмови були зрозумiлi. Ймовiрно, вiн засуджував Гольдштейна i вимагав бiльш суворих заходiв проти думкозлочинцiв i саботажникiв, ймовiрно, вiн обурювався звiрствами евразiйськоi армii, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатiв на Малабарском фронтi – але це не мало нiякого значення. Що б вiн там не говорив, можна було без сумнiву сказати, що кожне його слово мало на увазi продемонструвати його благонадiйнiсть, все, що вiн говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерiгаючи за цим усiм, Вiнстон навiть подумав, що цей крякало взагалi не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонiя, яка з нього лунала, складалася зi слiв, але це не була мова в iстинному розумiннi цього слова: це був звук, видаваний несвiдомо, як крякання качки.

Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рiдинi з-пiд тушкованого м'яса. Голос за сусiднiм столом знову щось крякнув, чомусь навiть навколишнiй шум його не заглушав.

«У новомовi е слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаеш ти його: «крякоговiр», це коли хтось крякае, як качка. Це одне з тих цiкавих слiв, якi мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».

«Безсумнiвно, Сайм випаруеться», – знову подумав Вiнстон. Вiн подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, i був цiлком здатний звинуватити у думкозлочинi, якби побачив для цього хоч найменшу пiдставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоiсь обачностi, показноi байдужостi, можливо, навiть звичайноi дуростi, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що вiн був «неблагонадiйним». Вiн вiрив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радiв перемогам, ненавидiв зрадникiв не просто щиро, а навiть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партii. І все одно було в ньому щось дивне, щось пiдозрiле. Вiн говорив речi, про якi краще було б мовчати, вiн читав надто багато книжок, вiн часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим мiсцем художникiв i музикантiв. Звичайно, не було закону, навiть неписаного, який забороняв би вiдвiдувати це кафе, але бути помiченим у цьому мiсцi було поганим знаком. Тут збиралися старi, дискредитованi лiдери Партii, перш нiж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато рокiв або навiть десятилiть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаемних думок Вiнстона, вiн негайно здав би його Полiцii Думок. Як i будь-хто iнший, звичайно, але Сайм зробив би це з бiльшим завзяттям i задоволенням, нiж iншi. Але навiть завзяття його не врятуе. Благонадiйний той, хто не мислить взагалi.

Сайм пiдняв очi. «А ось i Парсонс», – сказав вiн.

Щось у тонi його голосу пiдказувало, що йому хотiлося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусiд Вiнстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з iншого кiнця iдальнi – огрядний чоловiк середнього зросту зi свiтлим волоссям i жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти рокiв у нього вже було солiдне черевце i жировi складки на потилицi, але рухався вiн бадьоро i якось по-хлоп'ячому хутко. Вiн взагалi був схожий на пiдлiтка-переростка, i хоча вiн був одягнений у звичайний партiйний комбiнезон, дивлячись на нього чомусь мимоволi уявляв його у синiх шортах, сiрiй сорочцi i червонiй хустцi на шиi – унiформi Загону юних розвiдникiв. Уява так i малювала його з ямочками на колiнах i пухкими рученятами, якi здригаються у несамовитому маршi. Парсонс дiйсно так i шукав привiд покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозицiями органiзувати масовий турпохiд або який-небудь iнший активний захiд. Вiн привiтав iх обох радiсним «Фiзкульт-привiт!», сiв за стiл, i iх накрила хвиля рiзкого смороду поту. Краплi вологи виступали на його рум'яному обличчi. Його здатнiсть до потовидiлення була просто феноменальною. У Громадському центрi завжди можна було визначити, коли вiн грав у настiльний тенiс по вологiй рукоятцi ракетки. Сайм дiстав смужку паперу з довгим стовпчиком слiв, i почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олiвець мiж пальцями.

«Ой, тiльки гляньте, хто це у нас працюе в обiдню перерву», – сказав Парсонс, пiдштовхуючи Вiнстона лiктем. «Яка вiдданiсть роботi, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Смiте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати грошi».

«На що саме», – запитав Вiнстон, автоматично намацуючи купюри у кишенi. Близько чвертi зарплати доводилося вiддавати на усiлякi добровiльнi внески, яких було так багато, що iх важко було вiдстежувати.

«На Тиждень Ненавистi. Ми всiм будинком здаемо. Я збираю грошi з усiх будинкiв по нашiй вулицi. Ми маемо докласти всiх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святi. Кажу тобi, я буду нi до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висiтимуть найбiльшi прапори з усiею вулицi. Ти обiцяв здати два долари».

Вiнстон знайшов i вiддав двi зiм'ятi бруднi однодоларовi купюри, якi Парсонс вклав у невеликий записничок, i зробив запис акуратними друкованими лiтерами.

«До речi, друже, – сказав вiн, – чув, мiй малий вчора пiдстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо вiн зробить це знову».

«Думаю, вiн просто був трохи засмучений, що не пiде на страту у парк», – сказав Вiнстон.

«Ну, так, настрiй у них правильний, тут годi й казати! Вони з сестрою, звичайно, тi ще малi посiпаки, але це все через захопленiсть i вiдданiсть спiльнiй справi! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, i, звичайно ж, вiйна. Знаеш, що моя маленька донька зробила минулоi суботи, коли ii загiн вирушив у похiд вздовж Беркхамстеда? Вона пiдбила ще двох дiвчаток втекти з нею з походу i протягом усього дня вони стежили за якимось пiдозрiлим типом. Вони йшли за ним двi години, прямо через лiс, а потiм, коли дiсталися Амершема, здали його патрульним».

«Навiщо вони це зробили?» – запитав Вiнстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:

«Моя дочка здогадалася, що вiн ворожий агент, який, наприклад, мiг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаеш, що у першу чергу привернуло ii увагу? Вона помiтила, що на ньому були дивнi туфлi, сказала, що нiколи ранiше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, вiн був iноземцем. Досить розумно для семирiчноi дiвчинки, га?»

«І що сталося з цим чоловiком?» – запитав Вiнстон.

«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, нiби прицiлюеться з автомата i клацнув язиком, зображуючи пострiл.

«Добре», – вiдсторонено буркнув Сайм, не вiдриваючись вiд смужки паперу.

«Звичайно, ми не можемо дозволити собi розслабитися, потрiбно завжди бути напоготовi», – покiрно погодився Вiнстон.

«Я про це i говорю, йде вiйна», – сказав Парсонс.

Немов на пiдтвердження цього, прямо над iх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення черговоi вiйськовоi перемоги, а всього лише заява Мiнiстерства Достатку.

«Товаришi!», – вигукнув енергiйний молодий голос. «Увага, товаришi! У нас для вас чудовi новини. Перемога на виробничому фронтi! Пiдсумковi звiти по виробництву всiх видiв споживчих товарiв показують, що рiвень життя громадян пiдвищився не менше нiж на двадцять вiдсоткiв за останнiй рiк. Цього ранку по всiй Океанii прокотилися масовi спонтаннi демонстрацii, робочi виходили з фабрик i офiсiв, радiсно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячнiсть Старшому Братовi за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керiвництву. Зараз я зачитаю вам деякi показники. Продукти харчування…»

Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кiлька разiв. Останнiм часом це була найулюбленiша фраза Мiнiстерства достатку. Парсонс, чия увага явно була бiльше зосереджена на звуцi труби, сидiв i слухав повiдомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, вiн i гадки не мав, що означають всi цi цифри, але iнтуiтивно здогадувався, що вони повиннi викликати у нього почуття радостi та трiумфу. Вiн витягнув з кишенi величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормi тютюну 100 грамiв на тиждень рiдко вдавалося набити люльку до самого верху. Вiнстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тiльки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить вiн заткнув вуха, щоб не чути гул голосiв, i почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навiть демонстрацii, щоб подякувати Старшому Брату за пiдвищення норми шоколаду до двадцяти грамiв на тиждень. Але ж тiльки вчора, подумав вiн, було оголошено, що рацiон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамiв на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це i забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляеться, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свiйська тварина. Крякало за сусiднiм столом теж ковтав iнформацiю фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити i випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня рацiон становив тридцять грамiв. Сайм теж це проковтнув, хоча i бiльш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вiнстон був тут единим, хто пам'ятав, як все було насправдi?

З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порiвняннi з минулим роком було бiльше iжi, бiльше одягу, бiльше будинкiв, бiльше меблiв, бiльше каструль, бiльше палива, бiльше кораблiв, бiльше гвинтокрилiв, бiльше книг, бiльше немовлят – бiльше всього, крiм хвороб, злочинiв i божевiлля. Рiк за роком, хвилина за хвилиною, все стрiмко покращувалось. Як i Сайм ранiше, Вiнстон взяв ложку i почав вазюкати блiду пiдливу, яка розтiкалася по столу, виводячи у нiй якiсь незрозумiлi вiзерунки. Вiн обурено розмiрковував про фiзичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди iжа була такою на смак? Вiн окинув поглядом iдальню. Переповнена кiмната з низькою стелею i брудними стiнами, обшарпанi металевi столи та стiльцi, поставленi так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись лiктем свого сусiда, зiгнутi ложки, пом'ятi тацi, обдертi емальованi залiзнi кружки, всi поверхнi жирнi й липкi, у кожнiй трiщинi бруд, а ще змiшаний кислуватий запах низькопробного джина, поганоi кави, тушкованого м'яса i брудного одягу. Все всерединi i зовнi вас немов протестувало проти iснуючого порядку речей, вас не покидало вiдчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маете законне право. Так, Вiнстон не знав iншого життя. Скiльки вiн себе пам'ятав, iжi завжди було мало, у людини нiколи не було достатньо шкарпеток або спiдньоi бiлизни, тому вони були дiрявими вiд старостi, меблi завжди були пошарпанi та хиткi, кiмнати недостатньо опалювалися, поiзди були переповненi, будинки давали трiщини та руйнувалися, хлiб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалi був великою рiдкiстю. Не вистачало всього, i тiльки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старiли, а ситуацiя, здавалося, лише погiршувалася. І якщо чим далi, тим бiльше вас нудить вiд дискомфорту, бруду i бiдностi, вiд нескiнченних холодних зим i липкостi старих шкарпеток, вiд вiчно непрацюючих лiфтiв i крижаноi води з-пiд крану, вiд жорсткого мила, яке дряпае вашу шкiру, вiд сигарет, якi розвалюються, вiд iжi з дивним неприемним присмаком – хiба все це не ознаки того, що так не мае бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якiсь крихти спогадiв (можливо, на пiдсвiдомому рiвнi), що колись все було зовсiм iнакше.

Вiн знову оглянув iдальню. Майже всi виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби i не були одягненi в однаковi форменi синi комбiнезони. У дальньому кiнцi кiмнати, сидячи за столом на самотi, маленький, схожий на жука чоловiчок пив каву, обхопивши своiми рученятами облуплену бiлу кружку. Його маленькi очi бiгали зi сторони в сторону, кидаючи косi пiдозрiлi погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вiнстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повiрити в iснування, i навiть переважання серед населення того фiзично iдеального типу людини, який малюе у нашiй уявi Партiя: високi м'язистi юнаки i стрункi дiвчата з пишними грудьми, свiтловолосi, повнi життя, засмаглi, безтурботнi… насправдi, наскiльки вiн мiг судити, бiльшiсть людей у Злiтнiй смузi № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цiкаво, що саме люди з такою жукоподiбною зовнiшнiстю переважали у мiнiстерствах: маленькi чоловiчки на коротких нiжках, якi починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з пiдлiткового вiку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями i маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвiтав пiд владою Партii.

Оголошення Мiнiстерства достатку закiнчилося ще одним звуком труби i змiнилося рiзкою немелодiйною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебiльного ентузiазму незрозумiлим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Мiнiстерство достатку в цьому роцi, ба, якi молодцi», – сказав вiн з дiловим виразом обличчя. «До речi, Смiте, може в тебе е леза для голiння?»

«Жодного», – сказав Вiнстон. «Я сам користуюся одним i тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тодi грець iз ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вiнстон.

Крякало за сусiднiм столом замовк пiд час оголошення Мiнiстерства достатку, але коли повiдомлення закiнчилося, знову почав вiщати, навiть ще голоснiше, нiж ранiше. Вiнстон раптом зрозумiв, що чомусь думае про мiсiс Парсонс з ii тонким волоссям i пилом у зморшках. Через кiлька рокiв ii дiти донесуть на неi у Полiцiю Думок. Мiсiс Парсонс випаруеться. Сайм випаруеться. Вiнстон випаруеться. О'Брайан випаруеться. А от Парсонс, навпаки, нiколи не випаруеться. Крякало теж нiколи не випаруеться. Маленькi жукоподiбнi чоловiчки, якi швидко пересуваються на своiх коротких нiжках по лабiринту коридорiв мiнiстерств, теж нiколи не випаруються. І дiвчина з темним волоссям з вiддiлу Художньоi лiтератури – вона теж нiколи не випаруеться. Йому здавалося, що вiн iнстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме е гарантiею виживання, сказати було складно.

У цей момент його роздуми щось рiзко перервало. Дiвчина за сусiднiм столиком розвернулася i дивилася в його сторону. Це була дiвчина з темним волоссям i червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скорiше з цiкавiстю. Як тiльки iх погляди зустрiлися, вона знову вiдвернулася.

По хребту Вiнстона пробiг неприемний холодок. Його охопив жах, який майже вiдразу зник, але залишив пiсля себе осад занепокоення. Чому вона спостерiгала за ним? Чому переслiдувала на кожному кроцi? На жаль, вiн не мiг згадати, чи сидiла вона за столом, коли вiн прийшов, або пiдсiла вже пiсля того, як вiн тут сiв. Але вчора пiд час двохвилинки ненавистi вона сiла прямiсiнько за ним, хоча у цьому не було нiякоi необхiдностi, адже вiльних мiсць у залi було предостатньо. Цiлком ймовiрно, що вона хотiла послухати i переконатися, що вiн кричить досить голосно.

Вiн знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Полiцii Думок, але такi ось розвiдники-любителi були набагато небезпечнiшi навiть за Полiцiю Думок. Вiнстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цiлих п'ять хвилин, i можливо, вiн не повнiстю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своiм думкам блукати у нетрях свiдомостi, коли ти знаходився у людному мiсцi або в межах досяжностi телеекранiв. Будь-яка дрiбниця може тебе видати – нервовий тiк, несвiдома стурбованiсть, звичка бурмотiти собi пiд носа – все, що несе у собi хоч найменший натяк на вiдхилення вiд норми, на те, що тобi е що приховувати. У будь-якому випадку, мати невiдповiдний вираз обличчя (наприклад, недовiрливо дивитися при повiдомленнi про перемогу) саме по собi було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомовi для цього iснувало спецiальне слово: це називалося «лицезлочин».

Дiвчина вiдвернулася. Можливо, вона насправдi не переслiдувала його, можливо, це збiг, що вона сидiла так близько до нього два днi поспiль. Сигарета у нього згасла, i вiн обережно поклав ii на край столу. Вiн зможе докурити ii пiсля роботи, якщо з неi не випаде тютюн. Цiлком ймовiрно, що дiвчина за сусiднiм столиком була шпигункою Полiцii Думок, а ще ймовiрно, що наступнi три днi йому доведеться провести у пiдвалах Мiнiстерства Любовi, проте залишок сигарети не повинен пропасти даремно. Сайм обережно згорнув смужку паперу i поклав до кишенi. Парсонс знову заговорив.

«А я розповiдав тобi, друже, – сказав вiн, смiючись з люлькою у ротi, – як моi шибеники пiдпалили спiдницю староi торговки на базарi, бо побачили, як вона загортала ковбасу у плакат iз зображенням СБ? Вони пiдкралися до неi тихенько ззаду i пiдпалили iй подiл спiдницi цiлою коробкою сiрникiв. Ото вона палала. Маленькi негiдники, га? Але зате скiльки ентузiазму! У Загонi юних розвiдникiв зараз прекрасно навчають молодь, навiть краще, нiж мене свого часу. Вгадай, що iм недавно видали? Слуховi трубки, щоб пiдслуховувати через замковi щiлини! Коли моя донька принесла таку додому, вона вiдразу ж випробувала ii на дверях нашоi вiтальнi i сказала, що чуе вдвiчi краще, нiж просто вухом. Звичайно, це всього лише iграшка, але вона наставляе iх на правильний шлях, вкладае iм у голови правильнi iдеi!»

У цей момент телеекран видав пронизливий свист. Це був сигнал повернутися до роботи. Всi трое пiдхопилися i приедналися до штовханини бiля лiфтiв, а весь тютюн зрадницьки випав з сигарети Вiнстона.




Роздiл 6


Вiнстон писав у своему щоденнику:

«Це сталося три роки тому ввечерi у вузькому провулку бiля однiеi з великих залiзничних станцiй. Було темно. Вона стояла бiля арки будинку пiд тьмяним вуличним лiхтарем. У неi було молоде обличчя, але вона була дуже яскраво нафарбована. Втiм, мене це приваблювало, бiлизна ii шкiри, немов порцелянова маска, i яскраво-червонi губи. Партiйнi жiнки нiколи не фарбуються. На вулицi нiкого не було, не було там i телеекранiв. Вона сказала: «Два долара». Я…»

Вiн зупинився, продовжувати було занадто важко. Вiн заплющив очi i натиснув на повiки пальцями, намагаючись буквально видавити з них образ, який нiяк не виходив у нього з голови. Вiн боровся зi спокусою голосно крикнути щось лайливе. Йому хотiлося вдаритися головою об стiну, штовхнути ногою стiл чи жбурнути чорнильницю у вiкно – зробити який-небудь жорстокий, галасливий або болiсний вчинок, який мiг би стерти з його пам'ятi цi нестерпнi спогади.

«Ваш найлютiший ворог, – подумав вiн, – це ваша власна нервова система. У будь-який момент внутрiшне напруження може вилiзти назовнi. Вiн подумав про чоловiка, якого якось зустрiв на вулицi кiлька тижнiв тому. Цiлком звичайний чоловiк, член Партii, вiд тридцяти п'яти до сорока рокiв, високий, худорлявий, з портфелем у руках. Вони були в кiлькох метрах один вiд одного, коли лiва сторона обличчя чоловiка раптово сiпнулася. Це сталося знову, коли вони проходили повз один одного. Це була всього лише швидкоплинна судома, пiвсекунди, як клацання затвора камери, але явно звична. Вiн згадав, як подумав у той момент: «з цим бiдолахою покiнчено». І найстрашнiше, що ця людина, можливо, навiть не помiчала, що з нею вiдбувалося. Хоча, мабуть, найбiльша небезпека – це коли говориш увi снi. Наскiльки вiн мiг судити, вiд цього не було нiякого способу захиститися.

Вiн зiбрався з думками i продовжив писати:

«Я пiшов за нею через арку у двiр, а потiм ми зайшли до маленькоi напiвпiдвальноi кухоньки. Бiля стiни стояло лiжко, а на столi ледь горiла лампа. Вона…»

Вiн зцiпив зуби. Хотiлося гарненько плюнути. Одночасно вiн думав про Кетрiн, свою дружину. Вiнстон був одружений, ну, принаймнi, колись був. Хоча, ймовiрно, можна було сказати, що вiн все ще одружений, бо вiн знав, що його дружина не померла. Йому здавалося, що вiн знову вдихае тепле сперте повiтря напiвпiдвального примiщення, де пахло клопами, брудним одягом i дешевими парфумами, але, тим не менш, запах цих парфумiв вабив i збуджував його, тому що партiйнi жiнки нiколи не користувалися парфумами. Можливо, вони навiть не знали, що таке парфуми. Ними користувались лише пролки. У його свiдомостi аромат парфумiв був нерозривно пов'язаний з блудом та хiттю.

Коли вiн пiшов з тiею жiнкою, це було вперше за останнi два роки. Користуватися послугами повiй, звичайно, було заборонено, але це було одне з тих правил, якi iнодi можна було дозволити собi порушити. Це було небезпечно, так, але це не було питанням життя i смертi. Якщо вас зловлять з повiею, ви могли отримати п'ять рокiв у виправному таборi, не бiльше, якщо, звичайно, ви не скоiли нiякого iншого злочину. Все було досить просто, головне, не бути спiйманим на гарячому. У бiдних кварталах чи не на кожному розi можна було знайти жiнку, готову продати себе за кiлька доларiв. Деякi навiть готовi були вiддатися за пляшку джина, який пролам не видавали. Негласно Партiя навiть у певному сенсi заохочувала проституцiю як спосiб дати волю своiм природним iнстинктам, якi не можна було повнiстю придушити. Проста розпуста не мала великого значення, поки вона була непомiтною i безрадiсною, i, звичайно, «практикувалася» лише з пролками. А от розпуста мiж членами Партii – то вже був серйозний злочин. І хоча саме в цьому незмiнно зiзнавалися обвинуваченi пiд час великих чисток, було важко уявити, щоб щось подiбне дiйсно вiдбувалося.

Метою Партii було не просто завадити чоловiкам i жiнкам будувати романтичнi вiдносини, якi були поза ii контролем. Їi справжня, негласна мета полягала у тому, щоб позбавити статевий акт будь-якого задоволення. Не стiльки любов була ворогом, скiльки еротизмом, як у шлюбi, так i поза ним. Всi шлюби мiж членами Партii мали бути схваленi спецiальним комiтетом. І – хоча ця причина нiколи офiцiйно не озвучувалась – у дозволi завжди вiдмовляли, якщо певна пара справляла враження такоi, де мiж партнерами iснуе фiзичний потяг. Єдиною метою шлюбу та сiм'i вважалося народження дiтей для iх майбутньоi служби на благо Партii та держави. Статевий акт повинен був розглядатися як злегка огидна незначна процедура, на зразок клiзми. Це знову ж таки нiколи не говорилося прямо, а завуальовано вкладалося у свiдомiсть кожного члена Партii з самого дитинства. Для цього й iснували такi органiзацii, як Молодiжна антисексуальна лiга, якi виступали за повну цнотливiсть для обох статей. На iх думку, всi дiти повиннi народжуватися шляхом штучного заплiднення («штучзаплiд» на новомовi) та виховуватися у державних установах. Вiнстон розумiв, що все це було не серйозно, але якимось чином це цiлком вiдповiдало загальнiй партiйнiй iдеологii. Партiя намагалася викорiнити сексуальний iнстинкт як такий або, якщо його не можна було викорiнити, то перетворити його на щось брудне та ганебне. Вiн не знав, навiщо iм це, але чомусь це здавалося йому логiчним i природним. Що стосуеться жiнок, то зусилля Партii у цьому планi виявилися вельми успiшними.

Вiн знову подумав про Кетрiн. Вже минуло рокiв дев'ять, десять, а може й одинадцять з тих пiр, як вони розлучилися. Вiн напрочуд рiдко про неi згадував. Бувало, вiн взагалi забував, що колись був одружений. Вони були разом близько п'ятнадцяти мiсяцiв. Взагалi Партiя не дозволяла розлучення, але дозволяла жити окремо у випадках, коли у пари не було дiтей.

Кетрiн була високою, бiлявою, стрункою та грацiозною дiвчиною. У неi були правильнi витонченi риси обличчя, i зовнiшнiсть ii можна було б назвати благородною, аж поки не ставало зрозумiлим, що за цим красивим обличчям ховаеться лише цiлковита дурiсть та фанатичнiсть. Вiн зрозумiв це ще з самого початку iх сiмейного життя, коли пiзнав ii трохи краще. Всi думки в ii головi зводилися до партiйних гасел, i вона беззаперечно вiрила у всю маячню, якою годуе людей Партiя. «Заiжджена платiвка» – ось як вiн називав ii у власнiй свiдомостi. І навiть з цим вiн мiг би миритися, якби не одне – секс.

Як тiльки вiн торкався ii, вона вся здригалася i застигала. Обiймати ii було наче обiймати колоду. І ще бiльш дивним було те, навiть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно вiдштовхуе його щосили. Все ii тiло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але i допомагала. Було таке враження, що вона просто виконуе якусь партiйну вказiвку. Це ставило Вiнстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалi стало нестерпним. Але навiть тодi вiн готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберiгати цнотливiсть, i на цьому все. Але, як не дивно, цю iдею вiдкинула сама Кетрiн. Вона сказала, що вони повиннi «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навiть нагадувала йому про це вранцi, як про щось, що потрiбно було зробити ввечерi i про що не можна забувати. У неi було двi назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партiйний обов'язок» (так, вона дiйсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навiть з'явився певний страх перед майбутнiм заняттям. Але, на щастя, дитину зробити нiяк не вдавалося, i в кiнцi кiнцiв вона погодилася залишити спроби, i незабаром вони розлучилися.

Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку i написав:

«Вона плюхнулась на лiжко i одразу ж, без будь-якоi попередньоi пiдготовки, найгрубiшим i найвульгарнiшим чином задерла спiдницю. Я…»

Вiн наче зi сторони побачив себе у тьмяному свiтлi лампи у кiмнатi, де пахло клопами i дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, i навiть у момент екстазу вiн думав про бiле застигле тiло Кетрiн, яке завжди буде належати лише Партii. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосункiв iз жiнкою замiсть цих мерзенних зносин раз на кiлька рокiв? Але справжнi романтичнi стосунки були просто неможливими. Всi партiйнi жiнки були однаковi. Цнотливiсть та вiдданiсть Партii – це все, що iх цiкавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мiзкiв ще з раннього дитинства та ахiнеi, яку вкладали в iх голови у школi та у загонi юних розвiдникiв, а потiм i у Молодiжнiй лiзi, завдяки лекцiям, парадам, пiсням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоцiям не залишилося мiсця. Розум пiдказував йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося у це вiрити. Всi партiйнi жiнки були неприступнi, як i вимагала Партiя. Але навiть бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося зламати цю стiну байдужостi, навiть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцiнний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навiть якби йому вдалося збудити Кетрiн та зайнятися з нею коханням, це могли розцiнити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту iсторii потрiбно було записати. Тому вiн продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив ii у свiтлi…»

Пiсля темряви вулицi навiть слабке свiтло парафiновоi лампи здавалося занадто яскравим. Нарештi перед ним була справжня жiнка. Вiн зробив крок до неi i зупинився, його переповнювали хiть i жах. Вiн чудово усвiдомлював ризик, на який пiшов, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що патрулi схоплять його на виходi. Якщо вже на те пiшло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо вiн пiде, навiть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрiбно було записати, йому потрiбно було в усьому зiзнатися. Коли на жiнку впало свiтло вiд лампи, Вiнстон несподiвано для себе зрозумiв, що вона стара. Макiяж був нанесений на ii обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трiсне. Їi волосся було сивим, але найжахливiшою деталлю було те, що коли вона вiдкрила рот, там не було нiчого, крiм пустоти. У неi зовсiм не було зубiв.

Вiн нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив ii при свiтлi, вона була геть старою жiнкою, iй було щонайменше рокiв п'ятдесят. Але це мене не зупинило, i я зробив те, за чим туди прийшов».

Вiн знову натиснув пальцями на повiки. Нарештi вiн це записав, але це не подiяло, терапiя не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як нiколи сильним.




Роздiл 7


Вiнстон писав, що якщо i е надiя, то лише на пролiв.

«Лише на них вся надiя, бо тiльки серед них, у цiй величезнiй iнертнiй масi, яка, до речi, становила 85 % населення Океанii, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю неможливо було розвалити зсередини. Їi вороги, якщо такi були, просто були позбавленi можливостi згрупуватися або навiть iдентифiкувати один одного. Навiть якщо легендарне Братство й iснувало, то було дуже малоймовiрно, що його члени коли-небудь збиралися у кiлькостi бiльшiй, нiж двое чи трое. Для них погляд очi в очi, легка змiна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тiльки вони могли якимось чином усвiдомити свою силу, не потрiбна була б навiть якась змова. Їм потрiбно було лише встати i здригнутися, як кiнь, який струшуе з себе мух. Якби вони захотiли, вони могли б уже завтра вранцi рознести Партiю на друски. Звичайно, рано чи пiзно iм без сумнiву спаде це на думку! І все ж…!»

Вiн згадав, як одного разу йшов по багатолюднiй вулицi, i жахливий крик сотень жiночих голосiв пролунав з провулка попереду. Це був грiзний крик гнiву та вiдчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поiзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав вiн. «Бунт! Проли нарештi вирвалися на свободу!» Коли вiн дiстався мiсця, звiдки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жiнок, якi штовхалися бiля прилавкiв на ринку. Обличчя iх такими трагiчними, нiби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступноi митi загальний вiдчай перерiс у цiлу купу дрiбних iндивiдуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавкiв продавалися бляшанi каструлi. Так, вони були жахливоi якостi, але дiстати хоч якiсь каструлi завжди було важко. А тепер навiть найкволiшу каструлю взагалi нiде не можна було дiстати. Щасливi власницi останнiх екземплярiв, яких зараз усi штовхали i били, намагалися втекти зi своiм скарбом, в той час як десятки iнших жiнок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленнi та в тому, що десь у нього в запасi ще залишилося кiлька каструль. Знову пролунали крики. Двi огряднi жiнки схопилися за одну каструлю i почали тягнути ii з боку в бiк. Через деякий час ручки каструлi вiдiрвалися. Вiнстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кiлькох сотень людей! Чому вони нiколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Вiн написав:

«Поки вони не стануть свiдомими, вони нiколи не повстануть, i поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свiдомими».

Це, подумав вiн, могло б стати цитатою, гiдноi одного з партiйних пiдручникiв. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв з неволi. До революцii капiталiсти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жiнок змушували працювати на вугiльних шахтах (насправдi жiнки й досi працювали на вугiльних шахтах), дiтей продавали на фабрики у вiцi шести рокiв. Але водночас, дотримуючись принципiв дводумства, Партiя стверджувала, що проли за своею природою нижчi iстоти та iх потрiбно тримати в шорах, як тварин. Насправдi про пролiв було вiдомо дуже мало. Та, власне, вони нiкому й не були цiкавi. Поки вони продовжували працювати i розмножуватися, iншi iх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самi по собi, наче та рогата худоба, кинута на рiвнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося iм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рiвнi. Вони народжувалися i росли у стiчнiй канавi, йшли на роботу в дванадцять рокiв, у них був короткий перiод розквiту, краси i сексуального бажання, вони виходили замiж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, i вмирали здебiльшого у шiстдесят. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки з сусiдами, фiльми, футбол, пиво i, перш за все, азартнi iгри були iх всесвiтом, це було межею iх свiдомостi та самовизначення. Тримати iх пiд контролем було нескладно. Кiлька агентiв Полiцii Думок постiйно проникали в iх ряди, поширюючи неправдивi чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, якi вважалися потенцiйно небезпечними. Але нiяких спроб нав'язати iм iдеологiю Партii не робилося. Показувати пролам, що таке полiтичний iнтерес було небажано, i можливо навiть небезпечно. Все, що вiд них вимагалося, це примiтивний патрiотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхiдно було змусити iх погодитися на бiльш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навiть коли вони були чимось незадоволенi, що все ж траплялося час вiд часу, iх невдоволення нi до чого не призводило, бо не маючи спiльних глобальних iдей та цiлей, вони могли зосередитися лише на дрiбних конкретних скаргах. Бiльше зло незмiнно вислизало з iх поля зору. Переважна бiльшiсть пролiв не мала телеекранiв у своiх квартирах. Навiть патрулi iх особливо не чiпали. У Лондонi була величезна кiлькiсть злочинцiв: бандити, повii, торговцi наркотиками, шахраi, але оскiльки всi вони теж були пролами, вони нiкого не цiкавили. В усiх питаннях моральностi iм дозволялося слiдувати кодексу своiх предкiв. Сексуальне пуританство Партii iм не нав'язувалось. Безладнi статевi зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навiть релiгiя була iм дозволена, але вона пролiв не цiкавила. Вони не викликали пiдозр. Як свiдчило партiйне гасло: «Проли i тварини – iстоти вiльнi вiд зобов'язань».

Вiнстон нахилився i обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербiти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дiзнатися, яким насправдi було життя до революцii. Вiнстон дiстав з шухляди екземпляр пiдручника з iсторii для дiтей, який позичив у мiсiс Парсонс, i почав переписувати уривок у щоденник:

«У старi часи, до славноi революцii, Лондон не був тим гарним мiстом, яким ми знаемо його сьогоднi. Це було темне, брудне, жалюгiдне мiсце, де майже нiкому не вистачало iжi i де у сотень, а то i тисяч бiднякiв не було взуття, та що й казати, у них навiть даху над головою не було. Дiтям вашого вiку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарiв, якi били iх батогами, якщо тi працювали занадто повiльно, i годували iх тiльки черствими хлiбом i водою.

І серед всiеi цiеi жахливоi бiдностi було лише кiлька великих розкiшних будинкiв, де жили багатii, у яких було по тридцять слуг, якi задовольняли всi iхнi забаганки. Цi багатii називались капiталiстами. Це були товстi огиднi люди зi злими обличчями, як зображено на картинцi на наступнiй сторiнцi. Як ви бачите, капiталiст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, i дивний лакований капелюх у формi димоходу, який називали цилiндром. Це була унiформа капiталiстiв, i бiльше нiкому не дозволялося ii носити. Капiталiсти володiли всiм у свiтi, а всi iншi були iх рабами. Їм належала вся земля, всi будинки, всi фабрики i всi грошi свiту. Якщо хтось iх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язницi, позбавити роботи i заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капiталiстом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет i звертатися до нього «сер». Головного капiталiста називали королем, i…»

Про що йшлося у пiдручнику далi, вiн знав. Там згадувалося про епископiв у балахонах з батистовими рукавами, про суддiв у горностаевих накидках, про ганебний стовп, бiржу цiнних паперiв, одноманiтну механiчну працю, батоги для покарань, марнотратнi вечiрки у лорда-мера мiста i те, що люди мали падати в ноги головi церкви i цiлувати йому черевики. Також iснувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовiрно, навряд чи розповiдали б у пiдручниках для дiтей. Це був закон, згiдно якого кожен капiталiст мав право спати з будь-якою жiнкою, яка працюе на однiй з його фабрик.

І ось як визначити, наскiльки цi твердження брехливi? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, нiж до революцii. Єдиним свiдченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тiлi, якесь iнстинктивне вiдчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпнi i що колись все було зовсiм iнакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навiть не стiльки його жорстокiсть i вiдчуття незахищеностi, скiльки його порожнеча, тьмянiсть i одноманiтнiсть. Реальне життя не мало нiчого спiльного з тiею брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранiв, i його рiвень був максимально далеким вiд тих iдеалiв, якi пропагувала Партiя. Навiть для члена Партii бiльша частина життя проходить одноманiтно i не мае нiчого спiльного з полiтичною дiяльнiстю, адже йому доводиться протирати штани на нуднiй роботi, боротися за мiсце у метро, штопати дiрки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберiгати недопалки, що докурити iх пiзнiше. Ідеал, створений Партiею, був чимось великим, страшним i блискучим, свiт сталi та бетону, повний жахливих машин i зброi, нацiя воiнiв i фанатикiв, якi марширують i викрикують однi й тi самi гасла, працюють без вiдпочинку, борються, перемагають, переслiдують – триста мiльйонiв людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальнiсть була зовсiм iншою – бруднi мiста, якi розвалювалюються вiд старостi та ракетних ударiв, голоднi люди, якi ходять у подертих черевиках i живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою i помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого i заваленого смiттям, а до всього цього додався образ мiсiс Парсонс, жiнки зi зморшкуватим обличчям i тонким волоссям, яка безпорадно намагаеться полагодити забиту каналiзацiю.

Вiн нахилився i знову почухав ногу. Цiлодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогоднi було бiльше iжi, бiльше одягу, кращi будинки, кращий вiдпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровiшими, сильнiшими, щасливiшими, розумнiшими i освiченiшими, нiж п'ятдесят рокiв тому. Жодне слово з цього не можна було нi довести, нi спростувати. Партiя стверджувала, наприклад, що сьогоднi сорок вiдсоткiв дорослих пролiв грамотнi. До революцii начебто цей показник був лише п'ятнадцять вiдсоткiв. Партiя стверджувала, що рiвень дитячоi смертностi зараз становив всього 160 на тисячу, тодi як до революцii вiн був 300. І так далi. Це було схоже на рiвняння з двома невiдомими. Цiлком можливо, що буквально кожне слово у пiдручниках iсторii, навiть те, що приймаеться на вiру без усiляких питань, було лише чиеюсь божевiльною фантазiею. Можливо, нiколи i не iснувало такого закону, як «jus primae noctis» або такоi iстоти, як капiталiст, або такого головного убору, як цилiндр.

Все розчинилося у туманi невiдомостi. Минуле було стерто, сам факт стирання забутий, а брехня стала правдою. Лише раз у життi вiн мав конкретний i безпомилковий доказ фальсифiкацii. Вiн тримав його у руках цiлих тридцять секунд. Здаеться, це було у 1973 роцi. У будь-якому разi це було приблизно у той час, коли вони з Кетрiн розлучилися. Але по-справжньому важливою була дата на сiм або вiсiм рокiв ранiше.

Насправдi вся iсторiя почалася в серединi шiстдесятих, у перiод великих чисток, у ходi яких колишнi лiдери революцii були знищенi раз i назавжди. До 1970 року нiкого з них не залишилося, крiм самого Старшого Брата. Всi iншi на той час були викритi як зрадники та контрреволюцiонери. Гольдштейн втiк i переховувався (де саме, нiхто не знав), хтось просто зник безвiсти, ну, а бiльшiсть було страчено пiсля видовищних публiчних процесiв, на яких вони привселюдно зiзналися у своiх злочинах. Серед останнiх полiтичних в'язнiв були трое чоловiкiв на iм'я Джонс, Ааронсон i Рузерфорд. Цi трое були заарештованi, начебто, у 1965 роцi. Часто бувало, що люди зникали на рiк, а то i бiльше, i нiхто не знав, живi вони чи мертвi, а потiм раптово воно з'являлися, щоб публiчно викрити себе. Цi трое зiзналися у шпигунствi та змовi з ворогом (на той момент ворогом теж була Євразiя), розкраданнi державних коштiв, вбивствах рiзних провiдних членiв Партii, iнтригах проти Партii та Старшого Брата та актах саботажу, в результатi яких загинули сотнi тисяч невинних людей. Зiзнавшись у всьому цьому, вони були помилуванi, знову зарахованi до лав Партii та призначенi на посади, якi лише на перший погляд здавалися важливими, але насправдi взагалi не передбачали нiякоi дiяльностi. Всi трое написали довгi жалюгiднi та принизливi статтi у «Таймс», де аналiзували причини свого вiдступництва та обiцяли виправити становище.

Через деякий час пiсля iх звiльнення Вiнстон дiйсно бачив усiх трьох у кафе «Каштан». Вiн згадав, з яким жахом i цiкавiстю спостерiгав за ними краем ока. Це були люди набагато старшi за нього, релiкти стародавнього свiту, чи не останнi свiдки героiчного минулого Партii. Вони все ще випромiнювали легку ауру пiдпiльноi боротьби i громадянськоi вiйни. У нього було вiдчуття (хоча вже тодi факти i дати ставали розмитими), що вiн знав iх iмена ще задовго до появи Старшого Брата. Але також вони були злочинцями, ворогами, вiдступниками, приреченими на смерть протягом року або двох. Жодному з тих, хто хоч раз потрапив у руки Полiцii Думок, не вдалося врятуватися. Це були ходячi трупи, якi просто чекали своеi черги лягти у могилу.

Столики бiля них були порожнiми. Було нерозумно навiть просто перебувати поруч з такими людьми. Вони сидiли у тишi, схилившись над склянками з джином, приправленим настоянкою гвоздики – фiрмовим напоем кафе. З усiх трьох саме Рузерфорд справив на Вiнстона найбiльше враження. Колись вiн був вiдомим карикатуристом, чиi рiзкi та безжальнi iлюстрацii допомагали пiдтримувати громадський запал пiд час революцii. Навiть зараз, через багато рокiв, його карикатури перiодично з'являлися в «Таймс». Хоча тепер вони були напрочуд млявими i непереконливими, така собi жалюгiдна iмiтацiя його колишнього стилю. Їх темою завжди були пережитки старих часiв – багатоквартирнi будинки, одвiчно голоднi дiти, вуличнi сутички, капiталiсти у цилiндрах, якi навiть стоячи на барикадах, здавалося, все ще чiплялися за своi цилiндри, наче демонструючи марнi спроби чiплятися за минуле. Рузерфорд виглядав доволi грiзно зi своею гривою брудного сивого волосся, зморшкуватим обличчям i товстими губами. Свого часу вiн, мабуть, був надзвичайно сильний, але тепер його величезне тiло було згорбленим, в'ялим i огрядним. Здавалося, вiн руйнувався на очах, як гора пiд час зсуву.

Все це було десь о п'ятнадцятiй годинi. В такий час на вулицях завжди було порожньо. Вiнстон вже не мiг згадати, як сам опинився у кафе в такий час. Там майже нiкого не було. З телеекранiв лунала рiзка металева музика. Трое чоловiкiв сидiли у кутку зали майже нерухомо. Вони не розмовляли один з одним. Офiцiант без команди принiс iм черговi склянки джина. Поруч з ними на столi стояла шахiвниця з розставленими фiгурами, якi так нiхто i не зрушив з мiсця. А потiм, приблизно на пiвхвилини, щось наче трапилося з телеекранами. Мелодiя, яку вони грали, змiнилася, i тон музики теж. Те, що тодi сталося, важко описати словами. Прозвучала дивна, трiскуча, ревуча, глузлива нота, Вiнстон назвав ii «жовтоi нотою». І тут голос з телеекрану проспiвав:

Пiд старим густим каштаном
Зрадив я, i зрадив ти.
Брешуть нам, i ми збрехали
Бо живемо у пiтьмi.

Трое чоловiкiв не поворухнулись. Але коли Вiнстон знову глянув на змарнiле обличчя Рузерфорда, вiн побачив, що його очi були повнi слiз. І тодi вiн вперше помiтив, з якимось внутрiшнiм тремтiнням (хоча тодi вiн ще не розумiв причину цього тремтiння), що i у Ааронсона, i у Рузерфорда були зламанi носи.

Трохи пiзнiше всiх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що з моменту звiльнення вони брали участь у нових змовах. На другому судi вони знову зiзналися у всiх своiх старих злочинах, а також у цiлому рядi нових. Їх стратили, i iх доля була записана у партiйних архiвах як наочне попередження майбутнiм поколiнням. Приблизно через п'ять рокiв пiсля цього, у 1973 роцi, Вiнстон розгортав документи, якi щойно випали з пневмопошти на його стiл, саме тодi вiн i натрапив на клаптик паперу, який, вочевидь, випадково змiшався з документами, а потiм про нього просто забули. Коли вiн розгладив листок, вiн побачив, що це була половина газетноi сторiнки, вирвана з випуску «Таймс» приблизно десятирiчноi давностi. Це була верхня частина сторiнки, тож на нiй була вказана дата. Там була фотографiя учасникiв якогось партiйного з'iзду у Нью-Йорку. Серед учасникiв були Джонс, Ааронсон i Рузерфорд. Їх не можна було нi з ким сплутати, та й iхнi iмена були зазначенi у пiдпису до фото.

Справа у тому, що на обох процесах всi трое зiзналися, що саме в цей день перебували на територii Євразii. Вони прилетiли з секретного аеродрому в Канадi прямо до Сибiру, де зустрiчалися з представниками Євразiйського генерального штабу для передачi важливих вiйськових таемниць. Ця дата добре запам'яталася Вiнстону, бо це був день лiтнього сонцестояння. Висновок був лише один: зiзнання були брехнею.

Не те щоб це якось здивувало Вiнстона, бо вже у той час вiн розумiв, що люди, якi були знищенi у ходi чисток, насправдi не скоювали злочинiв, у яких iх звинувачували. Але це! Це вже були конкретнi докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кiстка, яку знайшли не у тому шарi грунту i це зруйнувало всi iснуючi геологiчнi та бiологiчнi теорii. Цього клаптику було достатньо, щоб зрiвняти Партiю з землею, якби ця фотографiя якимось чином могла бути опублiкована i про факт такоi фальсифiкацii стало вiдомо у всьому свiтi.

Вiн одразу взявся до роботи. Як тiльки вiн зрозумiв, що це була за фотографiя i що вона означала, вiн накрив ii iншим аркушем паперу. На щастя, коли вiн розгорнув ii, вона була перевернута догори ногами, i навряд чи телеекран встиг зафiксувати, що там було зображено.

Вiнстон поклав блокнот на колiно i вiдсунувся на стiльцi так, щоб бути якомога далi вiд телеекрану. Зберiгати потрiбний вираз обличчя було нескладно, i навiть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Вiн просидiв так хвилин десять, як йому здалося, i весь цей час його мучив страх, що якась випадковiсть видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здуе той клятий листок з його столу. Потiм, не розгортаючи листок знову, вiн кинув газетну фотографiю в дiрку пам'ятi разом з iншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.

Це сталося десять або одинадцять рокiв тому. Сьогоднi вiн, напевно, зберiг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що вiн тримав тодi у руках ту фотографiю, здавався йому важливим навiть зараз, незважаючи на те, що i сама фотографiя, i подiя, яку вона зафiксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партiя вже не так добре контролюе минуле, якщо до його рук потрапив доказ подii, яка дiйсно сталася (нехай навiть цей доказ вже знищено)?

Але сьогоднi, якщо припустити, що ту фотографiю можна якось воскресити з попелу, вона може вже навiть не бути доказом. У той час, коли вiн зробив свое вiдкриття, Океанiя вже не воювала з Євразiею, i, мабуть, трое мерцiв зрадили свою краiну вже в iнтересах Остазii. З тих пiр ситуацiя кiлька разiв змiнювалася. Швидше за все, зiзнання неодноразово переписувалися допоки вихiднi факти i дати повнiстю не втратили свого значення. Минуле постiйно змiнювалося. І найжахливiшим було те, що вiн не мiг зрозумiти, навiщо потрiбен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифiкацii минулого були очевиднi, але кiнцевий мотив Партii залишався для нього незрозумiлим. Вiн знову взяв перо i написав:

«Я розумiю ЯК, але я не розумiю НАВІЩО».

Скiльки ж разiв вiн ставив собi питання, чи не був вiн божевiльним. Можливо, божевiльних була просто меншiсть. Колись ознакою божевiлля була вiра у те, що Земля обертаеться навколо Сонця. Сьогоднi це була вiра у те, минуле не можна змiнити. Якщо вiн один у це вiрить, то чи означае це, що вiн божевiльний? Але думка про те, що вiн мiг бути божевiльним не сильно його турбувала, бiльше його жахала думка про те, що вiн мiг помилятися.

Вiн взяв дитячий пiдручник з iсторii i подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинцi. Гiпнотичнi очi дивилися прямо на нього. Було таке вiдчуття, нiби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникае всередину вашого черепа, стискае ваш мозок, залякуе вас так, що ви готовi вiдмовитися вiд ваших переконань i не довiряти вашим власним вiдчуттям. Зрештою якщо Партiя стверджуе, що два плюс два дорiвнюе п'ять, ви повиннi у це вiрити. Рано чи пiзно вони неминуче так i скажуть, бо така вже була iх логiка. Їх фiлософiя заперечувала не лише достовiрнiсть власних вiдчуттiв, а й саме iснування зовнiшньоi реальностi. І найбiльшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навiть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаеш iнакше, а те, що вони можуть мати рацiю. Зрештою, звiдки ми знаемо, що два плюс два дорiвнюе саме чотири? Або що сила тяжiння дiйсно працюе? Або що минуле незмiнне? Якщо i минуле, i зовнiшнiй свiт iснують лише у свiдомостi, а свiдомiстю можна керувати – що тодi?

Нi! Раптово його переповнила вiдвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навiть бiльше нiж ранiше вiн був упевнений, що О'Брайан на його сторонi. Вiн писав свiй щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескiнченний потiк свiдомостi, лист, який нiхто нiколи не прочитае, але все це було адресовано конкретнiй людинi, i вiд цього Вiнстон вирiшив вiдштовхуватися.

Партiя велiла не довiряти тому, що ви бачите i чуете. Такою була iх остаточна i найголовнiша вимога. Його серце стискалося, коли вiн думав про ту жахливу силу, якiй вiн намагаеться протистояти, про те, з якою легкiстю будь-який партiйний розумник може перемогти його у суперечцi, закидуючи химерними аргументами, якi вiн, скорiше за все, навiть не зрозумiе, не те щоб протиставити iм своi контраргументи. І все ж вiн мав рацiю! Вони були неправi, а вiн мав рацiю. Очевидне i правдиве, нехай воно i здаеться комусь дурним, потрiбно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний свiт iснуе, його закони незмiннi. Каменi твердi, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землi. Вiн уявив, наче розмовляе з О'Брайаном i викладае йому важливу аксiому. Вiн написав:

«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорiвнюе чотири. Якщо можна це, все iнше теж прийде».




Роздiл 8


З одного з пiд'iздiв на вулицю вислизнув запах меленоi кави – справжньоi, а не синтетичноi кави «Перемога». Вiнстон мимоволi зупинився. Приблизно на двi секунди вiн повернувся у напiвзабутий свiт свого дитинства. Потiм грюкнули дверi, i запах рiзко обiрвався.

Вiн пройшов вже кiлька кiлометрiв, i варикозна виразка на його нозi дико пульсувала. Це був другий раз за три тижнi, коли вiн пропустив вечiр у Громадському центрi, що було досить необачним вчинком з його боку, оскiльки без сумнiвiв кiлькiсть ваших вiдвiдувань ретельно перевiрялася. Загалом, у члена Партii не було вiльного часу i вiн нiколи не залишався наодинцi, крiм як у лiжку. Вважалося, що коли людина не працюе, не iсть i не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному вiдпочинку, бо навiть гуляти самому по вулицi було пiдозрiло i трохи небезпечно. На новомовi для цього було спецiальне слово «приватжиття», що означало iндивiдуалiзм i ексцентричнiсть. Але сьогоднi ввечерi, коли вiн виходив з мiнiстерства, його зачарував аромат свiжого квiтневого повiтря. Небо було яскраво синiм, таким вiн його ще не бачив у цьому роцi, i думка про галасливий вечiр у Громадському центрi, виснажливi iгри, нуднi лекцii та нав'язливi розмови, просякнутi джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно вiн звернув з автобусноi зупинки i пiшов блукати по Лондону, немов по лабiринту, спочатку на пiвдень, потiм на схiд, потiм на пiвнiч, гублячись серед невiдомих вулиць i взагалi не думаючи, в якому напрямку вiн йде.

«Якщо i е надiя, – писав вiн у щоденнику, – то лише на пролiв». Ця фраза знову i знову крутилася у нього в головi, констатуючи мiстичну правду i реальний абсурд. Вiн блукав серед нетрiв десь недалеко вiд мiсця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Вiн неспiшно крокував по брукiвцi, роздивляючись маленькi двоповерховi будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячi нори. Доводилося постiйно дивитися пiд ноги, бо то тут, то там у розбитiй брукiвцi траплялися бруднi калюжi. У темних арках будинкiв юрмилися люди – молодi дiвицi з яскраво нафарбованими губами, юнаки, якi крутилися навколо них; огряднi неохайнi жiнки, якi перевалювались з ноги на ногу (такими стануть i дiвицi рокiв через десять), незграбнi згорбленi старигани, а ще босоногi дiти у лахмiттi, якi безтурботно гралися у калюжах, а потiм розбiгалися хто куди, почувши розлюченi крики своiх матерiв. Багато вiкон у будинках були розбитi та забитi дошками. Бiльшiсть перехожих не звертали уваги на Вiнстона, хоча деякi дивилися на нього з якоюсь стриманою цiкавiстю. Двi потворнi тiтки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли бiля порога. Наближаючись, Вiнстон вловив уривок iх бесiди.

«Так, – кажу я iй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моему мiсцi, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немае таких проблем, як у мене».

«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».

Рiзкi голоси раптово замовкли. Жiнки подивилися на Вiнстона з ворожим мовчанням, коли вiн проходив повз них. Хоча це була не зовсiм ворожiсть, швидше настороженiсть, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невiдомий звiр. Синi комбiнезони Партii не часто побачиш у таких кварталах. І справдi, було нерозумно з'являтися у таких мiсцях, якщо тiльки у тебе там не було якоiсь конкретноi справи. Патрулi можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш iм на очi. «Вашi документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрiй годинi ви покинули робоче мiсце? Це ваш звичайний шлях додому?», i так далi, i тому подiбне. Не те щоб iснувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрiбну увагу i потрапити в поле зору Полiцii Думок.

Раптом всю вулицю охопила якась панiка, всi почали бiгати i розбiгатися у сторони, як щури, ховаючись по своiх домiвках-норах. З усiх бокiв лунали крики, якi попереджали про небезпеку. Молода жiнка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжi, накрила ii своiм фартухом i знову пiрнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловiк у чорному пом'ятому костюмi вибiг з провулку, пiдбiг до Вiнстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.

«Парилка!» – закричав вiн. «Бережiться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»

«Парилкою» проли чомусь називали балiстичнi ракети. Вiнстон тiеi ж митi впав на землю обличчям вниз. Проли майже нiколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь iнстинкт, який пiдказував iм за кiлька секунд, що наближаеться ракета, хоча ракети, ймовiрно, летiли зi швидкiстю бiльшою за швидкiсть звуку. Вiнстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревiння, вiд якого, здавалося, здибилася брукiвка, i дощ з дрiбних предметiв посипався йому на спину. Коли вiн встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетiло з найближчого вiкна.

Вiнстон пiшов далi. Вибух зруйнував декiлька будинкiв далi по вулицi. В небi висiв чорний стовп диму, а навколо руiн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарi лежала невелика купка штукатурки, i посеред неi була наче якась яскраво-червона смуга. Пiдiйшовши до неi, Вiнстон побачив, що це була людська рука, вiдрiзана вiд зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрiзу, рука була настiльки бiлою, що нагадувала гiпсовий злiпок. Вiн ногою зiштовхнув ii в стiчну канаву, а потiм, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини вiн покинув зону ураження, i життя повернулося до звичного ритму, нiби нiчого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, i у розливайках, якi часто вiдвiдували проли (вони називали iх «пабами»), було багато вiдвiдувачiв. З брудних дверей, якi нескiнченно то вiдкривалися, то закривалися, смердiло сечею, тирсою i кислим пивом. Трохи збоку вiд входу стояли трое чоловiкiв, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двое iнших читали через його плече. Ще до того, як Вiнстон пiдiйшов досить близько, щоб розгледiти вираз iхнiх облич, вiн побачив, що навiть тiла iх були напруженi вiд захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Вiн був за кiлька крокiв вiд них, коли раптово двое з них почали запекло сперечатися. На мить Вiнстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.

«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобi, що номери, якi закiнчуються на сiмку, не вигравали вже бiльше року!»

«А ось i вигравали!»

«Та нi, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усiма виграшними номерами, я веду його вже бiльше двох рокiв. Я чiтко стежу за цим i регулярно все записую. І кажу тобi, немае там числа, яке закiнчуеться на сiмку…»

«А я тобi кажу, що сiмка вигравала! Я навiть можу назвати тобi той клятий номер, вiн закiнчувався на чотири нуль сiм. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».

«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по бiлому. Ще раз тобi повторюю, не було там номера…»

«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третiй.

Вони говорили про лотерею. Вiдiйшовши метрiв на тридцять, Вiнстон озирнувся – чоловiки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розiграшем величезних призiв була единим публiчним заходом, якому проли придiляли серйозну увагу. Можливо, для мiльйонiв пролiв лотерея була головною, якщо не единою, причиною жити. Вона була iх радiстю, iх божевiллям, iх лiками, iх стимулом хоч до якоiсь розумовоi дiяльностi. Коли справа стосувалася лотереi, навiть люди, якi ледь вмiли читати i писати, виявлялися здатними до складних обчислень i приголомшливих розумових трюкiв. Була цiла каста людей, якi заробляли на життя, просто торгуючи системами закономiрностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вiнстон не цiкавився лотереями, якi проводило Мiнiстерство достатку, але вiн знав (насправдi, всi у Партii знали), що переважно призи були фiктивними. Реально виплачувалися лише невеликi суми, а от головний приз завжди вигравали неiснуючi люди. За вiдсутностi будь-якого реального сполучення мiж рiзними частинами Океанii влаштувати це було досить легко.

Але якщо i була надiя, то лише на пролiв. Цiеi iдеi потрiбно було i триматися. Загалом це звучало цiлком логiчно i розумно, i тiльки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скорiше актом вiри. Вулиця, на яку вiн звернув, вела кудись вниз. У нього було вiдчуття, що вiн вже бував у цьому районi ранiше i що десь неподалiк був вихiд на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потiм вперлася у сходи, якi вели вниз у вузький провулок, де кiлька торговцiв нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вiнстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному поворотi, менш нiж в п'яти хвилинах пiшки, знаходилася крамничка, де вiн купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазинi канцелярських товарiв неподалiк вiн купив насадку для перовоi ручки i пляшечку чорнил.

На мить вiн зупинився нагорi сходiв. На протилежнiй сторонi провулку знаходився зубожiлий паб, вiкна якого, здавалося, були немов припорошенi iнеем, хоча насправдi вони були просто вкритi пилом. Згорблений, але бадьорий стариган з бiлими вусами, що стирчали вперед, наче у креветки, штовхнув скрипучi дверi пабу та увiйшов всередину. Поки Вiнстон стояв i дивився на те, що вiдбувалося, йому спало на думку, що старий, якому на вигляд було щонайменше рокiв вiсiмдесят, пiд час революцii вже був досить зрiлого вiку. Вiн i ще кiлька людей, подiбних до нього, були останнiми живими свiдками загадковоi епохи капiталiзму. Серед верхiвки Партii теж було кiлька людей, iдеi яких сформувалися ще до революцii. В основному, старше поколiння було майже повнiстю знищене пiд час великих чисток п'ятдесятих i шiстдесятих рокiв, а тi одиницi, яким вдалося вижити, вже давно були заляканi до повноi розумовоi капiтуляцii. Якщо i був хто-небудь, хто мiг правдиво описати життя на початку столiття, то це мiг бути лише цей старий прол. Вiнстон згадав уривок з пiдручника iсторii, який вiн переписав у свiй щоденник, i йому на думку спала божевiльна iдея. Що як вiн зайде у цей паб, познайомиться з цим старим i розпитае його. Вiн скаже: «А розкажiть-но менi про свое життя, коли ви були ще хлопчиком. Як воно було у тi днi? Чи було тодi краще, нiж зараз? Або ще гiрше?»

Швидко, щоб не встигнути злякатися i дати задню, вiн спустився по сходинках i перейшов на iнший кiнець вулички. Звичайно, це було безумство. Так, не iснувало закону, який забороняв розмовляти з пролами або вiдвiдувати iх паби, але це було аж занадто незвичним, i тому рiдко залишалося непомiченим. Якщо з'являться патрулi, вiн може сказати, що у нього запаморочилось у головi, але навряд чи вони йому повiрять. Вiн штовхнув дверi, i в нiздрi вдарив неприемний запах кислого пива. Коли вiн увiйшов, шум голосiв стих. Вiн спиною вiдчував, як всi витрiщаються на його синiй комбiнезон. Гра у дартс в iншому кiнцi кiмнати перервалася, можливо, на цiлих тридцять секунд. Старий, за яким вiн пiшов, стояв бiля барноi стiйки i про щось сперечався з барменом, високим, товстим i сутулим молодиком з величезними руками. Група iнших пролiв, яка стояла неподалiк зi склянками у руках, спостерiгала за iх дiалогом.

«Я ж тебе по-людськи попросив», – сказав старий, зухвало розправляючи плечi. «А ти менi кажеш, що у тебе немае нормального пивного келиха у цiй клятiй забiгайлiвцi?»

«Що це взагалi таке, цей твiй ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кiнчики пальцiв на стiйку.

«Нi, ну ви подивiться на нього! Називае себе барменом i не знае, що таке пивний келих! Пивний келих вмiщуе пiнту пива, що становить пiвкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»

«Нiколи не чув нi про якi пiнти», – коротко сказав бармен. «Лiтр i пiвлiтра – це все, що ми наливаемо. На полицi перед вами склянки».

«А менi пiнту подавай», – наполягав старий. «За часiв моеi молодостi не знали ми твоiх триклятих пiвлiтрiв».

«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмiшкою бармен, глянувши на iнших вiдвiдувачiв.

Пролунав регiт, i занепокоення, викликане появою Вiнстона, здавалося, зникло. Блiде обличчя старого почервонiло. Вiн вiдвернувся, бурмочучи щось собi пiд носа, i врiзався у Вiнстона. Вiнстон обережно притримав його за руку.

«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав вiн.

«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дiд, знову розправляючи плечi. Схоже, вiн не помiтив синього комбiнезона Вiнстона. «Пiнту пива!» – агресивно додав вiн, звертаючись до бармена. «Пiнту мiцного».

Бармен налив у двi широкi склянки, якi вiн «турботливо» сполоснув у вiдрi пiд прилавком, по пiвлiтра темно-коричневого пива. Пиво було единим напоем, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дiстати його вони могли досить легко. Гра у дартс знову була у розпалi, а вiдвiдувачi повернулися до своiх звичних розмов про лотерейнi квитки. Про присутнiсть Вiнстона вже всi забули. Бiля вiкна був усамiтнений столик, де можна було спокiйно поговорити, не боючись, що тебе хтось пiдслухае. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разi, тут не було телеекрану, в чому Вiнстон переконався, як тiльки увiйшов до бару.

«Мiг би i пiнту менi налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свiй стакан. «Пiвлiтра недостатньо. Я iм не нап'юся. А лiтр – то занадто багато, мiй сечовий мiхур стiльки не подужае, як i мiй гаманець».

«Ви, мабуть, на власнi очi бачили всi тi змiни, якi вiдбулися з часiв вашоi молодостi?» – невпевнено запитав Вiнстон.

Блiдi блакитнi очi старого повiльно оглянули бар – мiшень для гри у дартс, барну стiйку, дверi, що ведуть у туалет – немов вiн згадував змiни, якi вiдбулися саме у цьому барi.

«Пиво було краще», – сказав вiн нарештi. «І дешевше! Коли я був молодим, пиво – мiцненьке воно було, не те, що зараз – коштувало чотири пенси за пiнту. Звичайно, це було до вiйни».

«Про яку саме вiйну ви говорите?» – запитав Вiнстон.

«Та про всi одразу», – невизначено сказав старий. Вiн взяв свою склянку, i його плечi знову розправилися. «Ваше здоров'я!»

Старий одним ковтком осушив стакан. Вiнстон пiдiйшов до бару i повернувся ще з двома пiв-лiтровими склянками. Схоже, старий забув про своi побоювання щодо лiтра пива.

«Ви набагато старший за мене», – продовжував Вiнстон. «Ви, мабуть, були вже досвiдченою людиною, коли я ще навiть на свiт не з'явився. Ви пам'ятаете, як воно було в дореволюцiйнi часи? Люди мого вiку майже нiчого не знають про тi часи. Ми можемо читати про них тiльки у книгах, хоча те, що там написано, може бути неправдою. Менi хотiлося б дiзнатися вашу думку з цього приводу. У пiдручниках iсторii говориться, що життя до революцii було геть iнакшим, нiж зараз. Що було жахливе пригнiчення, несправедливiсть, бiднiсть, що тодi було навiть гiрше, нiж ми здатнi собi уявити. Тут, у Лондонi, бiльша частина людей протягом усього життя голодувала, а у половини з них не було навiть взуття. Вони працювали по дванадцять годин на день, кидали школу у дев'ять рокiв i жили по десятеро людей в однiй кiмнатi. І у той самий час iснувала дуже малочисельна група людей, всього кiлька тисяч – iх називали капiталiстами – якi були багатi та могутнi. Вони володiли всiм, чим можна було володiти. Вони жили у великих розкiшних будинках з тридцятьма слугами, роз'iжджали на автомобiлях i кiнних екiпажах, пили шампанське, носили цилiндри…»

Старий несподiвано засяяв.

«Цилiндри!» – сказав сказав. «Дивно, що ти iх згадав. Я тiльки вчора про них згадував, сам не знаю чому. Я жартома подумав, що вже багато рокiв не бачив цилiндрiв. Так, цилiндри були. Останнiй раз я одягав його на похорони невiстки. Це було… ну, точну дату я вже й не згадаю, але це було рокiв п'ятдесят тому. Звичайно, цилiндри одягали лише в особливих випадках, як ти розумiеш».

«Та не у цилiндрах справа», – терпляче сказав Вiнстон. «Справа у тому, що цi капiталiсти, вони i ще кiлька юристiв та священикiв були владиками свiту. Всi повиннi були iм прислужувати i догоджати. Ви – простi люди, робiтники – були iх рабами. Вони могли робити з вами все, що хотiли. Вони могли вiдправити вас до Канади, як худобу. Якби вони захотiли, вони могли б спати з вашими доньками. Вони могли наказати вiдшмагати вас батогами. Проходячи повз них, ви повиннi були нахилитися i зняти капелюха. Кожен капiталiст ходив в оточеннi лакеiв, якi…»

Старий знову засяяв.

«Лакеi!» – вiн сказав. «Сто рокiв вже чув цього слова. Лакеi! Немов переношуся у минуле. Я згадую минулi часи, коли я щонедiлi ходив до Гайд-парку послухати виступи. Хто там тiльки не виступав з проповiдями – Армiя Спасiння, католики, евреi, iндiанцi. Так ось там був один хлопець, вже, звичайно, i не згадаю його iменi, ось вiн був дiйсно сильним оратором. «Лакеi», – говорив вiн, – буржуйськi лакеi! Посiпаки правлячого класу! Паразити» – ось як вiн казав. «А ще щось на кшталт «гiени», так, вiн точно називав iх «гiенами». Ну, звичайно, ви розумiете, це вiн мав на увазi лейбористську партiю».

У Вiнстона було вiдчуття, що вони говорять про абсолютно рiзнi речi.

«Насправдi я хотiв запитати у вас ось що, – перебив вiн, – чи вважаете ви, що тепер у вас бiльше свободи, нiж було тодi? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що ранiше багатi люди, люди при владi…»

«Палата лордiв», – уточнив старий.

«Нехай буде Палата лордiв, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися цi люди до вас як до нижчоi iстоти просто тому, що вони були багатi, а ви бiднi? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати iх «сер» i знiмати капелюха, коли ви проходили повз них?»

Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш нiж вiдповiсти, вiн випив близько чвертi склянки пива.

«Так, – сказав вiн, – iм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрiчi з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».

«І звичайною справою було… Я цитую тiльки те, що я читав у пiдручниках з iсторii. Чи могли цi люди, чи iх слуги зiштовхнути вас з тротуару у стiчну канаву?»

«Так, одного разу мене зiштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, нiби це було вчора. Це був вечiр регати, ну, перегони на човнах, iншими словами. На цих регатах хулiганiв, звичайно, вистачало, i ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсберi-авеню. На вигляд вiн був начебто пристойний джентльмен, бiла сорочка, цилiндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я i врiзався у нього випадково. А вiн менi такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у вiдповiдь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а вiн: «Та я тобi голову вiдiрву, якщо будеш до мене лiзти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу полiцейського». І ось уявляеш, вiн бере мене за комiр i штовхае так сильно, що я мало не потрапив пiд колеса автобуса. Що ж, у тi днi я був молодий, i вже збирався наваляти йому, але…»

Вiнстона охопило почуття безпорадностi. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрiбних деталей, дiалогiв та iсторiй. Його можна було розпитувати хоч увесь день, i не отримати жодноi реальноi iнформацii. В якомусь сенсi партiйнi iсторii все ще можуть бути правдою: вони можуть навiть бути повнiстю правдивими. Вiн зробив останню спробу:

«Можливо, я не зовсiм чiтко висловився», – сказав вiн. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому свiтi, ви прожили половину життя до революцii. Наприклад, у 1925 роцi ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаете, як на вашу думку, життя у 1925 роцi було кращим чи гiршим, нiж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотiли повернутися у тi часи чи жити зараз?»

Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Вiн пив пиво, але вже повiльнiше, нiж ранiше. Коли вiн заговорив, це було вдумливо i по-фiлософськи, нiби пиво пом'якшило його норов.

«Я знаю, що ви очiкуете почути вiд мене», – сказав вiн. «Ви очiкуете, що я скажу, що я знову хотiв би стати молодим. Бiльшiсть людей так i сказали б. У молодостi в тебе е здоров'я i сила. Коли проживеш з мое, синку, звичайно, нi про яке здоров'я i мови бути не може. У мене страшно болять ноги i мiй сечовий мiхур не дае менi спокою, менi доводиться вставати у туалет по шiсть-сiм разiв за нiч. З iншого боку, бути старим доволi непогано, е тут своi переваги. У тебе вже немае колишнiх турбот. Нiяких проблем з жiнками, i це чудово. Я не був з жiнкою вже майже тридцять рокiв, i знаеш, менi й не хочеться».

Вiнстон вiдвернувся i дивився у каламутне вiкно. Це було марно. Вiн вже збирався замовити ще пива, коли старий несподiвано пiднявся i швидко почовгав до смердючих пiсуарiв у дальньому кутку зали. Зайвi пiвлiтра дали про себе знати. Вiнстон посидiв хвилину або двi, дивлячись на свою порожню склянку, i майже не помiтив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще рокiв двадцять, розмiрковував вiн, i можливiсть отримати вiдповiдь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революцii кращим, нiж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправдi на це питання неможливо було вiдповiсти навiть зараз, оскiльки тi кiлька свiдкiв старих часiв були не здатнi порiвнювати одну епоху з iншого. Вони пам'ятали мiльйон непотрiбних дрiбниць, таких як сварка з колегою по роботi, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлоi сестри, вихори пилу вранцi сiмдесят рокiв тому, але всi дiйсно важливi подii вони вже не пам'ятали. Вони були як тi мурахи, якi бачать маленькi предмети, але не помiчають великих. А якщо реальнi свiдки iсторичних подiй зовсiм нiчого не пам'ятають, а письмовi записи про цi подii сфальсифiкованi, то твердженням Партii про полiпшення умов людського життя доводиться просто слiпо вiрити, бо вже не iснувало i нiколи бiльше не буде iснувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.

У цей момент хiд його думок рiзко перервався. Вiн зупинився i подивився вгору. Вiн опинився на вузькiй вулицi, де кiлька темних магазинчикiв потонули серед житлових будинкiв. Прямо над його головою висiли три вицвiлi металевi кулi, якi виглядали так, немов колись були позолоченi. Здавалося, вiн знае це мiсце. Звiсно! Вiн стояв бiля крамнички, де купив щоденник.

Його охопив страх. Було i так доволi необачно купляти той записник, i вiн поклявся нiколи бiльше не наближатися до цього мiсця. І ось у той момент, коли вiн дозволив своiм думкам дрейфувати по океану свiдомостi, його ноги самi повернули його сюди. Саме вiд подiбних суiцидальних iмпульсiв вiн сподiвався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно вiн подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був вiдкритий. Подумавши, що всерединi вiн буде привертати менше уваги, нiж якщо буде тинятися по вулицi, вiн зайшов до магазину. Якщо його запитають, що вiн тут робить, вiн зможе правдоподiбно вiдповiсти, що намагався купити леза для голiння.

Господар тiльки но запалив масляну лампу, вiд якоi йшов рiзкий, але все ж приемний запах. Це був чоловiк рокiв шiстдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом i добрими очима, якi дивилися з-за товстих лiнз окулярiв. Його волосся було майже бiлими, але густi брови були вугiльно чорними. Цi його окуляри, м'якi метушливi рухи i той факт, що вiн був одягнений у старий оксамитовий пiджак, створювали йому якийсь iнтелiгентний образ, нiби вiн був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у бiльшостi пролiв, хоча вiн i говорив з просторiчним лондонським акцентом.

«Я впiзнав вас ще з вулицi», – вiдразу сказав вiн. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якiсного паперу, яка називаеться верже кремового кольору. Такий папiр не роблять уже… о, ризикну сказати, рокiв п'ятдесят. Вiн подивився на Вiнстона поверх окулярiв. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»

«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вiнстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нiчого конкретного».

«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що змiг би вам допомогти». Вiн розвiв руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожнiй. Правду кажучи, торгiвля антикварiатом, як на мене, приречена. Нема вже бiльше нi попиту, нi запасiв. Меблi, фарфор, скло, все поступово ламаеться чи б'еться. Метал в основному переплавляеться. Я вже багато рокiв не бачив латунних свiчникiв».

Насправдi, крихiтний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нiчого, що мало хоч найменшу цiннiсть. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стiн стояли незлiченнi рами для картин, вкритi товстим шаром пилу. У вiтринi були пiдноси з гайками та болтами, тупi зубила, ножi зi зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще рокiв двадцять тому, та iнший непотрiб. На маленькому столику у кутку теж валялися рiзнi предмети – лакованi табакерки, агатовi брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти i щось цiкаве. Коли Вiнстон пiдiйшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтiв у свiтлi лампи. Вiнстон взяв його i уважно роздивився.

Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку i плоский з iншого. І його колiр, i його текстура мали якусь особливу м'якiсть дощовоi води. У центрi, вiзуально збiльшений за рахунок опуклоi поверхнi, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.

«Що це таке?» – запитав Вiнстон, зачарований цiею витонченою рiччю.

«Це корал», – сказав старий. «Можливо навiть з Індiйського океану. Ранiше iх от таким чином заливали рiдким склом. Такi речi робили рокiв сто тому, не менше».

«Дуже красиво», – сказав Вiнстон.

«Так, красиво», – м'яко сказав старий.

«Але сьогоднi мало хто оцiнить красу такого виробу». Вiн закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотiли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така рiч коштувала вiсiм фунтiв, а вiсiм фунтiв то було… ну, я не скажу точно, але це були великi грошi. Але кого зараз хвилюе справжнiй антикварiат? Хоча його вже майже i не залишилося».

Вiнстон не роздумуючи заплатив чотири долари i сунув скляну рiч до кишенi. Його приваблювала не стiльки краса застиглого у склi корала, скiльки те, що вiн належав до епохи, зовсiм вiдмiнноi вiд нинiшньоi. М'яке i гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже нi на одне скло, яке Вiнстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще бiльше через свою очевидну нефункцiональнiсть, хоча вiн припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'е. Предмет вiдтягував кишеню своею вагою, але, на щастя, це було не дуже помiтно зi сторони. Було дивно, навiть провокацiйно, якщо член Партii мав таку рiч. Все старе та красиве завжди викликало пiдозри. Отримавши своi заповiтнi чотири долари старий помiтно повеселiшав. Вiнстон зрозумiв, що можна було сторгуватися i за три, а може i за два долари.

«Нагорi е ще одна кiмната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав вiн. «Там, звичайно, немае нiчого особливого, всього кiлька дрiбничок. Але якщо хочете, можемо пiднятися глянути. Я вiзьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».

Вiн запалив ще одну лампу i повiльно пiшов нагору по крутих сходах, якi вели до вузького проходу у кiмнату, вiкна якоi виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрiшнiй двiр. Вiнстон зауважив, що меблi були розставленi таким чином, нiби ця кiмната була призначена для проживання. На пiдлозi лежав килим, на стiнах висiли картини. Ще там було глибоке крiсло з високою спинкою, яке стояло бiля камiна. На камiннiй полицi цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Пiд вiкном, займаючи майже чверть кiмнати, стояло величезне лiжко з високим матрацом.

«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблi потроху. Це чудове лiжко з червоного дерева, або, принаймнi, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопiв. Але, можливо, вам воно здаеться трохи громiздким».

Вiн тримав лампу високо, щоб освiтлювати всю кiмнату, i в теплому тьмяному свiтлi це мiсце виглядало напрочуд привабливим. В головi Вiнстона промайнула думка, що, ймовiрно, вiн мiг би знiмати цю кiмнату за кiлька доларiв на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевiльна iдея, i вiд неi слiд було вiдмовитися, як тiльки вона спала йому на думку, але ця кiмната пробудила в ньому свого роду iнстинктивну ностальгiю. Йому здавалося, що вiн точно знае, як це, сидiти в крiслi бiля камiну, грiти ноги бiля вiдкритого вогню i чекати, поки закипить на плитi чайник – абсолютно один, в цiлковитiй безпецi, нiхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказуе тобi, що робити, немае жодного звуку, крiм булькання чайника i мiрного цокання годинника.

«Нiякого тобi телеекрану!» – не втримався i пробурмотiв Вiнстон.

«Ах, – сказав старий, – у мене нiколи i не було жодноi з цих штук. Надто дорого. І я чомусь нiколи не вiдчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоiть чудовий столик, який розкладаеться. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замiнити петлi, якщо ви надумаете його розкласти».

У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, i Вiнстону вже кортiло подивитися, що там е. Однак виявилося, що там не було нiчого, крiм смiття та купи мотлоху. Пошук i знищення книг проводились серед пролiв так само ретельно, як i всюди. Було дуже малоймовiрно, щоб десь у Океанii iснував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамi з рожевого дерева, яка висiла бiля камiну, якраз навпроти лiжка.

«Якщо вас раптом цiкавлять старовиннi гравюри…» – обережно почав вiн.

Вiнстон пiдiйшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра iз зображенням овальноi будiвлi з прямокутними вiкнами i невеликою вежею. Навколо будiвлi була огорожа, а на задньому планi була якась статуя. Вiнстон деякий час дивився на гравюру. Мiсце здавалося якимось вiддалено знайомим, хоча статую вiн не пам'ятав.

«Рама прибита до стiни, – сказав старий, – але я можу зняти ii для вас».

«Я знаю цю будiвлю», – нарештi сказав Вiнстон. «Тепер це руiни. Вона стоiть прямо посеред вулицi перед Палацом правосуддя».

«Так, так, бiля будiвлi суду. У неi влучила ракета… багато рокiв тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Вiн винувато посмiхнувся, немов усвiдомлюючи, що сказав щось смiшне, i додав: «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони».

«Що-що, перепрошую?» – запитав Вiнстон.

«Це ви про «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони?» Це була пiсенька, яку дiти часто наспiвували, коли я i сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далi спiваеться, але кiнцiвка була така: «От запалю я свiчки – зможеш в лiжечко лягти. От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк». Була така гра, дiти ставали по двое один за одним i, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов пiд руками, i коли пiсенька доходила слiв: «От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк», руки опускалися i ловили тебе. У пiснi були назви всiх лондонських церков. Ну, точнiше найбiльших».

Вiнстон задумався, намагаючись визначити, в якому столiттi була побудована зображена на гравюрi церква. Визначити вiк лондонських будiвель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим пiсля революцii, в той час як все, що було явно побудоване ранiше, вiдносилося до якогось незрозумiлого туманного перiоду, який називали Середньовiччям. Вважалося, що епоха капiталiзму не принесла нiчого цiнного. Історiю неможливо було вивчити нi за архiтектурою, нi по книгах. Статуi, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити свiтло на минуле, систематично змiнювалося.

«Я нiколи не знав, що це була церква», – сказав Вiнстон.

«Насправдi iх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз iм знайшли iнше застосування. Так, як же там далi спiвалося? А, згадав!

«Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони!»

І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!»

Ну ось це все, що я змiг пригадати. Фартинг, це була така невелика мiдна монета, яка виглядала як цент».

«А де була церква Святого Мартiна?» – запитав Вiнстон.

«Святого Мартiна? Вона все ще е, i знаходиться вона на площi Перемоги, поряд з картинною галереею. Будiвля з таким трикутним ганком, колонами i великими сходами».

Вiнстон добре знав це мiсце. Це був музей, який використовувався для рiзноманiтних пропагандистських виставок масштабних моделей балiстичних ракет i плавучих фортець, воскових фiгур, якi iлюстрували звiрства ворога, тощо.

«Церква Святого Мартiна в полi», – додав старий, вказуючи на картину стiнi, – хоча я щось не пригадую жодних полiв у тих краях».

Звичайно, Вiнстон не купив картину. Це було б ще бiльш нерозумно, нiж купити скляне прес-пап'е, та й забрати ii додому вiн нiяк не мiг, навiть якщо вийняти ii з рами. Але вiн затримався ще на кiлька хвилин, розмовляючи зi старим, iм'я якого, як вiн з'ясував, було не Вiкс, як свiдчив напис на вiтринi, а Чаррiнгтон. Мiстер Чаррiнгтон був вдiвцем шiстдесяти трьох рокiв i жив у цьому магазинi вже понад тридцять рокiв. Увесь цей час вiн все збирався змiнити iм'я над вiтринi, але руки так i не дiйшли. Поки вони розмовляли, напiвзабута пiсенька крутилася у головi Вiнстона. «Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони! І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!» Дивно, але коли промовляеш про себе цю пiсеньку, виникае iлюзiя, що ти дiйсно чуеш дзвони, такий собi дзвiн колишнього Лондона, який й досi iснуе, просто вiн прихований вiд очей i майже забутий. Вiнстону здавалося, що вiн чув дзвiн то однiеi, то iншоi примарноi дзвiницi, хоча, наскiльки вiн пам'ятав, у реальному життi вiн нiколи не чув церковних дзвонiв.

Вiн попрощався, швидко вийшов з кiмнати i спустився по сходах першим, щоб старий не побачив, як вiн нервово оглядав вулицю, перш нiж вийти з магазину. Вiн уже вирiшив, що через деякий час – скажiмо, мiсяць – ризикне знову прийти сюди. Можливо, це було не набагато небезпечнiше, нiж прогулювання посиденьок у Громадському центрi. Найбiльшою дурiстю, звичайно, було повернутися сюди пiсля купiвлi щоденника, не знаючи, чи можна довiряти власнику магазину. Однак…

«Так, – знову подумав вiн, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрiбничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну ii з рами i принесу додому, заховавши пiд курткою». А ще Вiнстон мав намiр вивiдати решту пiсеньки у мiстера Чаррiнгтона. Божевiльна iдея знiмати кiмнату нагорi на мить знову промайнула в його головi. Можливо, на кiлька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо вiн вийшов на тротуар, навiть не глянувши попередньо по сторонам. Вiн навiть почав наспiвувати собi пiд нiс:

«Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони!

І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!»

Раптово його серце завмерло, а живiт скрутило у болiсному спазмi. Фiгура в синьому комбiнезонi йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дiвчина з Вiддiлу Художньоi лiтератури. Хоч i було досить темно, але впiзнати ii було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очi i швидко пiшла далi, зробивши вигляд, нiби не впiзнала його.

На кiлька секунд Вiнстон стояв як укопаний i не мiг поворухнутися. Потiм вiн повернув праворуч i, прискорившись, пiшов геть, навiть не помiчаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разi, на одне питання вiн чiтко знав вiдповiдь. Бiльше у нього не було сумнiвiв, що чорнява дiвчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовiрно, щоб вона випадково проходила у той самий вечiр по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко вiд кварталiв, де жили члени Партii. Надто вже великий збiг. Вже навiть не мало значення, чи дiйсно вона була агентом Полiцii думок або шпигувала за ним просто з мiркувань iдеологiчного ентузiазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як вiн заходив до пабу.

Йти було нелегко. Шматок скла в його кишенi при кожному кроцi бився об стегно, i вiн майже готовий був витягти його i викинути. Але ще гiршим був бiль у животi. В якусь мить йому здалося, що вiн помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральнi. Але в цьому кварталi не було громадських туалетiв. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши пiсля себе тупий бiль.

Вулиця вела у глухий кут. Вiнстон зупинився, постояв кiлька секунд, нервово обмiрковуючи, що йому робити, потiм повернувся i пiшов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дiвчиною вони розминулися хвилини три назад i що вiн, ймовiрно, зможе ii наздогнати. Вiн може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному мiсцi, а потiм розбити iй череп каменем. Шматок скла в його кишенi досить важкий i пiдiйде для цього завдання. Однак, Вiнстон одразу вiдмовився вiд цiеi iдеi, бо навiть думка про найменше фiзичне зусилля була нестерпною. Вiн не мiг бiгти, не мiг нанести удар. Крiм того, вона була молодою та мiцною, i напевно буде захищатися i вiдбиватися. У його головi промайнула ще одна iдея – швидко дiстатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собi часткове алiбi на вечiр. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тiло. Все, що вiн хотiв, це скорiше повернутися додому, а потiм сiсти i просто мовчати.

Коли вiн повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали свiтло. Вiн пiшов на кухню i проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потiм вiн пiдiйшов до столу в нiшi, сiл i вийняв щоденник з шухляди. Але вiдкрити його вiн наважився не вiдразу. З телеекрану пронизливий жiночий голос спiвав патрiотичну пiсню. Вiнстон сидiв, дивлячись на мармурову обкладинку записника, i безуспiшно намагався заглушити голос у своiй головi.

Вони прийдуть за тобою вночi, вони завжди приходять вночi. Розумнiше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнiвно, деякi люди так i робили. Багато зникнень насправдi були самогубствами. Але потрiбно мати неймовiрну мужнiсть, щоб накласти на себе руки у свiтi, де дiстати вогнепальну зброю або будь-яку надiйну та швидкодiйну отруту було абсолютно неможливо. Вiн з деякою цiкавiстю почав обмiрковувати бiологiчну марнiсть болю i страху, зрадливiсть людського тiла, яке завжди цiпенiе саме у той момент, коли потрiбно дiяти. Вiн мiг би змусити замовкнути темноволосу дiвчину, якби дiяв досить швидко, але саме у цей небезпечний i вiдповiдальний момент вiн повнiстю втратив здатнiсть щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина нiколи не бореться проти зовнiшнього ворога, а завжди проти власного тiла. Навiть зараз, незважаючи на джин, тупий бiль у животi не давав йому мислити логiчно. Вiн розумiв, що саме так все i вiдбуваеться у всiх героiчних або трагiчних ситуацiях. На полi бою, у камерi тортур або на потопаючому кораблi те, за що ви боролися просто забуваеться, бо на перший план виходять лише фiзичнi вiдчуття. Ваше тiло наче роздуваеться, поки не заповнюе весь ваш всесвiт, i ви вже нiчого крiм нього не бачите. Та й навiть якщо вас не паралiзуе страх або крик болю, життя все одно зводиться до постiйноi боротьби з голодом, холодом, безсонням, печiею або хворим зубом.

Вiн вiдкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жiнка на телеекранi почала спiвати нову пiсню. Їi голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Вiн спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б вiн там не писав цей щоденник), але замiсть цього почав думати про речi, якi трапляться з ним пiсля того, як Полiцiя Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи нi. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (нiхто не говорив про такi речi, але всi знали про них) була рутинна процедура зiзнання у злочинах, яку кожному потрiбно було пройти: плазування i благання про пощаду, трiск зламаних кiсток, вибитi зуби, розбита голова i вирване волосся.

Навiщо взагалi терпiти все це, якщо кiнець завжди однаковий? Чому не можна просто вiдразу скоротити життя на кiлька днiв або тижнiв? Нiкому нiколи не вдавалося уникнути викриття i зiзнання у злочинах. Якщо ти хоч раз пiддався спокусi та допустив у своiй свiдомостi думкозлочин, ти мiг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тодi для чого весь цей майбутнiй жах, якщо вiн нiчого не змiнить?

Вiнстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав йому той увi снi. Вiн знав, що це означае, або думав, що знав. Мiсце, де немае темряви, було майбутнiм, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своему знанню, вiн мiг стати. Голос з телеекрану гудiв у вухах i заважав думати. Вiнстон взяв до рота сигарету. Половина тютюну одразу випала йому на язик, бридкий гiркий пил, який прилип до язика i виплюнути його було дуже складно. Перед очима з'явилося обличчя Старшого Брата, витiснивши образ О'Брайана. Як i кiлька днiв тому, вiн вийняв з кишенi монету i подивився на неi. Обличчя дивилося на нього важким, спокiйним, зверхнiм поглядом: цiкаво, яка усмiшка ховалася пiд цими темними вусами? Слова зазвучали в його головi, як свинцевий дзвiн:


ВІЙНА – ЦЕ МИР


СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО


НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА.


Частина друга




Частина друга





Роздiл 1


Була середина ранку, Вiнстон вийшов з кабiнки i пiшов до вбиральнi.

Самотня фiгура наближалася до нього з iншого кiнця довгого яскраво освiтленого коридору. Це була темноволоса дiвчина. Минуло чотири днi з того вечора, коли вiн зiткнувся з нею бiля крамницi мiстера Чаррiнгтона. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн побачив, що ii права рука була перев'язана. Вiн не помiтив це одразу, тому що пов'язка була того ж кольору, що й ii комбiнезон. Ймовiрно, вона пошкодила руку, коли налаштовувала один з тих великих калейдоскопiв, на яких генерувалися сюжетнi заготовки для романiв. Це була звичайна травма у Вiддiлi Художньоi лiтератури.

Вони були приблизно в чотирьох метрах один вiд одного, коли дiвчина спiткнулася i впала. У неi вирвався крик болю. Мабуть, вона впала прямiсiнько на пошкоджену руку. Вiнстон зупинився. Дiвчина спробувала встати. Їi обличчя було дуже бiлим, тому губи здавалися якимись неприродньо червоними. Вона дивилася Вiнстону прямо в очi, а обличчя ii швидше виражало страх, анiж бiль.

У Вiнстона виникло якесь дивне вiдчуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але перед ним також була людська iстота, яка страждала вiд болю i, можливо, вiд перелому кiсток. Вiн iнстинктивно кинувся вперед, щоб допомогти iй. У той момент, коли вiн побачив, як вона впала на перев'язану руку, вiн немов сам вiдчув цей бiль.

«Ви забилися?» – запитав вiн.

«Нiчого страшного. Це все рука. Через хвилину все пройде».

Вона говорила так, нiби ii серце виривалося з грудей. Вона зблiдла.

«Ви нiчого не зламали?»

«Нi, зi мною все гаразд. На мить було боляче, але вже все минулося».

Вона простягла йому вiльну руку, i вiн допомiг iй встати. На ii обличчi знову з'явився рум'янець i виглядала вона вже набагато краще.

«Зi мною все гаразд», – коротко повторила вона. «Я просто трохи вдарилася зап'ястям. Дякую, товаришу!»

І з цими словами вона пiшла далi так швидко, нiби нiчого i не трапилося. Весь iнцидент тривав не бiльше, нiж пiвхвилини. Не дозволяти почуттям проявлятися на обличчi було звичкою, яка переросла в iнстинкт, i коли все сталося, вони стояли прямо перед телеекраном, i вони це чудово розумiли. Проте було дуже важко не видати здивування, бо за тi двi або три секунди, поки вiн допомагав iй пiднятися, дiвчина встигла щось сунути йому в руку. Не було сумнiвiв, що вона зробила це навмисно. Це було щось маленьке i пласке. Проходячи через дверi туалету, вiн переклав це до кишенi i намацав кiнчиками пальцiв. Це був клаптик паперу, складений у квадрат.

Поки вiн стояв бiля пiсуара, йому вдалося, доклавши трохи зусиль, розгорнути папiрець. Очевидно, там мае бути якесь повiдомлення. На мить йому захотiлося зайти в одну з туалетних кабiнок i вiдразу ж його прочитати. Але це було б кричущою дурiстю, вiн це добре розумiв. У Мiнiстерствi не було мiсця, де можна було б усамiтнитися, телеекрани були всюди i стежили за тобою.

Вiн повернувся на свое робоче мiсце, сiв, недбало кинув клаптик паперу серед iнших паперiв на столi, одягнув окуляри i пiдсунув до себе диктограф. «П'ять хвилин, – сказав вiн собi, – мiнiмум п'ять хвилин!» Йому здавалося, що серце його билося занадто голосно. На щастя, робота, над якою вiн працював, була простою рутиною, виправленням довгого списку цифр, що не вимагало особливоi пильностi та уваги.

Що б не було написано у тiй записцi, це повинно мати якесь полiтичне значення. У нього було двi версii того, що вiдбуваеться. Перша, яка здавалася йому набагато бiльш iмовiрною, полягала у тому, що дiвчина була агентом Полiцii Думок, чого вiн i боявся. Вiн не знав, чому Полiцiя Думок раптом вирiшила доставляти своi повiдомлення таким чином, але, можливо, у них були своi причини. Те, що було написано на папiрцi, могло бути погрозою, викликом, наказом здiйснити самогубство або якоюсь хитрою пасткою. Але була iнша, бiльш дика версiя. Вiнстон намагався не думати про неi, але не виходило. А що як повiдомлення було зовсiм не вiд Полiцii Думок, а вiд якоiсь пiдпiльноi органiзацii. Можливо, Братство все-таки iснуе! Можливо, темноволоса дiвчина була учасником цього руху! Без сумнiву, ця iдея була абсурдною, але саме вона спала йому на думку в той самий момент, коли вiн вiдчув клаптик паперу у своiй руцi. Лише через кiлька хвилин йому спало на думку iнше, бiльш вiрогiдне пояснення. І навiть зараз, хоча його розум пiдказував йому, що це послання, ймовiрно, означало смерть, вiн вiрив у неймовiрне, серце його билося i в ньому зростала безпiдставна надiя. Вiн насилу стримував тремтiння у голосi, коли бурмотiв своi цифри у мiкрофон.

Виконану роботу вiн запхав у пневматичну трубку. Минуло вiсiм хвилин. Вiн поправив окуляри на носi, зiтхнув i пiдсунув до себе наступну партiю роботи з клаптиком паперу, якi лежав поверх робочих паперiв. Вiн розгладив листок. Великим, трохи дитячим, почерком на ньому було написано:

«Я кохаю тебе».

Впродовж декiлькох секунд вiн був настiльки приголомшений, що навiть забув кинути небезпечну записку в дiрку пам'ятi. Хоча вiн дуже добре розумiв ризик, якщо вiн покаже якусь надмiрну зацiкавленнiсть, але вiн не мiг втриматися i прочитав ще раз, просто щоб переконатися, що у записцi було написано саме те, що йому привидiлось.

Вiнстон ледве досидiв до обiду, здавалося, що час просто зупинився, працювати було дуже важко. І справа була навiть не стiльки в необхiдностi зосередитися на виконаннi дрiбних завдань, якi одне за одним вистрибували на його стiл з пневмопошти, скiльки у тому, щоб приховати свое хвилювання вiд телеекранiв. Йому здавалося, що в його животi палае вогонь. Обiд у задушливiй, переповненiй людьми, гучнiй iдальнi був справжньою мукою. Вiн сподiвався ненадовго побути на самотi пiд час обiдньоi перерви, але, на жаль, телепень Парсонс плюхнувся поруч з ним, стабiльно заповнюючи весь простiр навколо себе рiзким запахом поту. Парсонс знову взявся торохтiти про пiдготовку до Тижня ненавистi. Вiн з особливим ентузiазмом розповiдав про двометрову модель голови Старшого Брата з пап'е-маше, яку зробив для святкувань Загiн юних розвiдникiв, у лавах якого була i його дочка. Дратувало те, що у гуркотi голосiв Вiнстон ледве чув, що говорив Парсонс, тому постiйно доводилось просити його повторити. Тiльки один раз вiн мигцем побачив темноволосу дiвчину, вона сидiла за столом з двома iншими дiвчатами у дальньому кiнцi зали. Схоже, вона його не помiтила, i вiн бiльше не дивився в тому напрямку.

Залишок дня пройшов бiльш-менш стерпно. Вiдразу пiсля обiду на Вiнстона чекала кропiтка та складна робота, на яку потрiбно було видiлити кiлька годин, тому все iнше довелося вiдкласти в сторону. Вона полягала у «виправленнi» ряду виробничих звiтiв дворiчноi давностi таким чином, щоб дискредитувати провiдного члена Внутрiшньоi Партii, який тепер перебував у немилостi. Такi завдання Вiнстону вдавалися особливо добре. Йому вдалося зосередитися на роботi, тому на наступнi двi години вiн повнiстю викинув з голови темноволосу дiвчину. Потiм до нього повернувся спогад про ii обличчя, а з ним i несамовите бажання побути на самотi. Поки вiн не залишиться дiйсно сам, щоб спокiйно все обмiркувати, годi було i думати, як йому бути, враховуючи новий поворот подiй. Сьогоднi ввечерi вiн обов'язково мае з'явитися у Громадському центрi. Вiн проковтнув ще одну несмачну порцiю м'яса в iдальнi, та поспiшив до Центру, де взяв участь в урочистому та iдiотському засiданнi дискусiйного клубу, зiграв двi партii у настiльний тенiс, хильнув кiлька склянок джину i пiвгодини висидiв на лекцii пiд назвою «АНГСОЦ у шахах». Вiн просто вмирав вiд нудьги, але цього разу у нього не було бажання прогулювати вечiр у Центрi. Як тiльки вiн згадував ту заповiтну фразу – «Я кохаю тебе» – в ньому спалахувало бажання залишатися в живих якомога довше, тому ризикувати життям через таку дрiбницю як вечiр у Центрi вiн бiльше не хотiв. Тiльки о двадцять третiй нуль-нуль, коли вiн був удома i лежав у лiжку, а темрява ховала його вiд всюдисущого телеекрану, поки вiн мовчав, вiн мiг спокiйно подумати.

Це була реальна проблема, яку потрiбно було вирiшити – треба було знайти спосiб зв'язатися з темноволосою дiвчиною i домовитися з нею про зустрiч. Вiн остаточно вiдмовився вiд версii, що вона хоче влаштувати йому якусь пастку. Вiн знав, що це не так, бо вона явно хвилювалася, коли давала йому записку. Було очевидно, що вона була до смертi налякана. Ігнорувати ii освiдчення вiн теж не збирався. Всього п'ять ночей тому вiн думав про те, щоб розбити iй череп каменюкою, але це було вже не важливо. Вiн подумав про ii оголене молоде тiло так, як бачив його увi снi. Ранiше вiн вважав ii такою ж дурепою, як i всi iншi партiйнi жiнки, з головою, набитою брехнею i ненавистю, зi шматком льоду замiсть серця. Його охопила панiка при думцi, що вiн може втратити ii, втратити це бiлоснiжне тендiтне дiвоче тiло! Найбiльше вiн боявся того, що вона просто передумае, якщо вiн не зв'яжеться з нею якнайшвидше. Але органiзувати таку зустрiч було чисто фiзично складно. Це було наче намагатися робити хiд у шахах, коли тобi вже поставили мат. Куди не повернись, телеекран стежить за тобою. Насправдi, всi можливi способи спiлкування з нею спали йому на думку протягом п'яти хвилин пiсля прочитання записки, але тепер, коли у нього був час подумати, вiн ретельно обмiрковував кожний з них, немов розкладаючи на столi набiр iнструментiв.

Очевидно, що зустрiч, подiбна до тiеi, яка вiдбулася сьогоднi вранцi, не могла повторитися. Якби дiвчина працювала у Вiддiлi Документацii, як i Вiнстон, все могло б бути доволi легко, але вiн мав дуже примарне уявлення, де саме у будiвлi знаходиться Вiддiл Художньоi лiтератури, та й, власне, у нього не було нiякого приводу для його вiдвiдування. Якби вiн знав, де вона живе i коли йде з роботи, вiн мiг би зустрiти ii де-небудь по дорозi додому. Намагатися простежити за нею до самого будинку було небезпечно, тому що це означало б пiдкараулити ii бiля виходу з Мiнiстерства, а тинятися пiд вiкнами Мiнiстерства без видимоi причини теж був не варiант, адже це обов'язково приверне увагу та викличе пiдозру. Вiдправити листа вiн поштою вiн теж не мiн. Всi листи вiдкривалися та перевiрялися – такий був порядок. Та й, власне, мало хто нинi писав листи. Для повiдомлень, якi iнодi доводилося вiдправляти, були спецiальнi листiвки з довгими списками фраз, i ви просто викреслювали непотрiбнi. У будь-якому випадку вiн не знав навiть iменi дiвчини, не кажучи вже про ii адресу. Врештi-решт вiн вирiшив, що найбезпечнiшим мiсцем була iдальня. Якби йому вдалося опинитися з нею вдвох за столиком десь посерединi зали, не дуже близько до телеекранiв, i при достатньому гулi голосiв навколо, i якби цi умови тривали, скажiмо, тридцять секунд, вони б змогли перекинутись парою слiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64088507) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения